10 вересня 2026
Соляна криниця у Петранці.
Поки соляні промисли більшості сіл Прикарпаття залишилися лише на сторінках підручників з історії, у селі Петранка Рожнятівської громади Калуського району Івано-Франківської області й досі користуються природною сировицею, що виходить просто з-під землі.    Місцева соляна криниця збереглася в Петранці до наших днів. Село здавна славилося багатими соляними джерелами, які відігравали важливу роль у розвитку промислу всього Бойківського краю. Традиційне солеваріння тут здійснювали шляхом випарювання води з природних джерел.    Хоча промислові масштаби солеваріння залишилися в минулому, жива історія Петранки продовжується й сьогодні. Село, яке історично поділене на Горішню та Долішню частини, залишається одним із небагатьох місць, де збереглася діюча соляна криниця.    Розташована вона у Горішній Петранці. Місцеві мешканці, а також жителі навколишніх сіл і досі використовують природну ропу – сировицю – у побуті та господарстві.    Значущість цього об’єкта підтверджують і фахівці Харківського інституту, які завітали до Петранки з метою вивчення природних соляних ресурсів регіону. Науковці були приємно вражені станом джерела та зазначили, що соляна криниця в Петранці є однією з найкраще збережених.    Для місцевої громади це не просто джерело природної сировини, а важливий елемент місцевої ідентичності. Криницю вдалося не лише зберегти від руйнації, а й облаштувати як охайну пам’ятку, яка й сьогодні продовжує служити людям.    Місцеві старожили розповідають, що колись сіль була настільки цінною, що її називали «білим золотом». У ті часи не було холодильників, тому соління було одним із основних способів тривалого зберігання м’яса. Мешканці Петранки засолювали м’ясо качок, курей та готували різноманітні соління на зиму.    Соляну ропу добували із сировинного вікна – спеціально облаштованої криниці. Для цього використовували коші з лози, обтягнуті воловою шкірою. Наповнені сировицею коші витягували з глибини криниці за допомогою карата – спеціального механізму, який обертався силою коня, якого поганяв робітник.    Видобуту сировицю розливали у залізні котли, де її над вогнем випарювали до повного зникнення води. Так отримували сіль у твердому стані.    Сьогодні соляна криниця в Петранці є живим свідченням давнього промислу, що колись був важливою частиною життя Бойківського краю. Це не просто джерело сировиці, а частинка історії, яку громада зберігає для майбутніх поколінь.

21 листопада 2025
Плебанія.
Ви знаходитесь біля місця, де знаходилася плебанія — традиційна резиденція католицького священника при костелі, що була серцем громади. Плебанія Горохова, де служив отець Олександр Позиревич, мала колосальне значення в історії міста. Це був  соціальний вузол, де вирішувалися долі, а авторитет священника був вищий за світські титули. Ці стіни — свідки неймовірної стійкості та жертовності. Прослухайте повну історію, щоб дізнатися більше цікавих фактів.

28 січня 2026
Рожищенський історико-краєзнавчий музей.
Рожищенський історико-краєзнавчий музей місто Рожище, Рожищенська ТГ Рожищенський історико-краєзнавчий музей  — осередок збереження історичної пам’яті, духовної спадщини та культури краю, який понад чотири десятиліття є важливою частиною культурного життя громади. Музей був відкритий 4 листопада 1977 року. Ініціаторами його створення стали ентузіасти, закохані у свою малу батьківщину: Олександр Петрович Малярчук (тодішній другий секретар Рожищенського райкому), Володимир Платонович Засядчук (перший директор музею на громадських засадах) та Сергій Свистунов — відповідальний секретар Товариства охорони пам’яток історії та культури Рожищенського району (нині Рожищенська ТГ). Велику підтримку у формуванні перших фондів і створенні експозицій надали фахівці Волинського краєзнавчого музею та працівники Рожищенської художньої майстерні. Уже через два роки після відкриття, у 1979 році, музей отримав почесне звання «народний». Згодом, у 1994 році, за участю методистів Волинського краєзнавчого музею, було проведено масштабну реорганізацію експозицій, яка надала установі сучаснішого вигляду та тематичної насиченості. Музей складається з чотирьох відділів: ·         Природи ·         Етнографії ·         Історії ·         Художнього мистецтва Кожен з них відображає різні грані історії та життя рожищенського краю. Етнографічний відділ — один із найатмосферніших. Тут, спільно з місцевими майстрами, відтворено макет селянської хати середини ХІХ століття, що дає змогу зануритися у побут і традиції волинського села. Унікальним експонатом є рушник Любові Федосіївни Старикової, вишитий у 1944 році в Луцькій тюрмі риб’ячою кісткою — символ незламності духу навіть у найтяжчі часи. Відділ природи було сформовано у 1994–1995 роках. У ньому представлені зразки флори й фауни Волині, що знайомлять відвідувачів із природним багатством краю, екологічними особливостями та рідкісними видами. Художній відділ створено в середині 1990-х років. Його гордість — 22 картини, подаровані музею Миколою Олександровичем Савчуком, почесним художником міста Рожище. Тут також експонуються роботи місцевих митців, що відображають красу волинських краєвидів, народні традиції та сучасні творчі пошуки. Історичний відділ охоплює широке коло тем — від давньої історії до сучасності. Серед експозицій, зокрема, представлені: історія діяльності Української повстанської армії на території Рожищенщини; долі українців, депортованих із Польщі до УРСР; розвиток Народного Руху України у регіоні; події Революції Гідності та російсько-української війни.