3 серпня 2026
Костел у м. Рожище.
Костел Преображення Господнього місто Рожище Костел Преображення Господнього — одна з найважливіших сакральних і історичних споруд Рожища, мовчазний свідок багатокультурного минулого міста та присутності тут римо-католицької громади. Історія Римо-католицька громада в Рожищі сформувалася у ХІХ – на початку ХХ століття. Її основу становили поляки та частково німці, які проживали в місті й околицях. Саме для них було зведено костел на честь Преображення Господнього — як духовний центр, місце молитви, навчання і спільнотного життя. Католики латинського обряду містечка належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Вишеньках та мали свою каплицю у Рожищах. Правда, у схематизмах Луцько-Житомирської дієцезії, починаючи від 1902 року вона подається як домашня, а у 1928, 1929, 1930 і 1931 роках - як дерев'яна з XVIII століття. Ймовірно, ще до І світової війни тут планували будівництво костелу, про що може свідчити видана у 1910-х роках листівка-цегелка на 20 копійок із його (нереалізованим) проектом. У 1920 році у Рожищі було засновано самостійну парафію під опікою настоятеля о. Телесфора Кавчинського, завдяки зусиллям якого і коштам місцевих землевласників Запольських та інших вірян вже 1924 року, продовжуючи послуговуватись дерев'яною каплицею, розпочали спорудження мурованого храму. Щоб зібрати додаткові кошти, надрукували листівку-цегелку на 50 грош. Причому, у схематизмах 1923, 1925, 1926 і 1927 років ця святиня згадується під титулом Пресвятого Серця Ісуса. Від 1926 року будівництво костелу у Рожищах йшло вже під керівництвом настоятеля о. Юрія Зволінського, який замінив о. Кавчинського. 1929 року для ще незакінченого храму вперше використано титул Преображення Господнього, а 1931 року останній раз згадується дерев'яна каплиця. Саме 1931 року і було завершене спорудження, оздоблення та оснащення костелу, тоді ж його освятив єпископ-помічник Луцький Стефан Вальчикевич. Від 1935 року парафію в Рожищах обслуговував настоятель о. Михайло Пражмовський, який до І світової війни адміністрував парафію Матері Божої Святого Скапулярію в Тарноруді. Головний вівтар храму від 1929 року містив чудотворний образ Господа Ісуса Тарнорудського XVII століття. 1920 року його таємно вивезли до Кракова із костелу у радянській Тарноруді, а у вересні 1929 року перевезли до Луцької катедри cвв. Апп. Петра і Павла, і вже звідти урочистою процесією перенесли до рожищенського костелу. Наприкінці 30-х років парафія у Рожищах мала понад три з половиною тисячі вірян, що проживали у понад трьох десятках сусідніх сіл. У 1945 році настоятель у Рожищах о. Пражмовський та частина парафіян-поляків разом із найціннішим костельним майном, у тому числі чудотворним образом Господа Ісуса Тарнорудського, виїхали до Польші. Храм радянська влада зачинила, зробивши в ньому спочатку стайню для коней військових, а згодом, у 80-х роках - склад продовольчих товарів. Повернули вірним у Рожищах зруйнований костел без вежі 1992 року (рішенням Волинського виконавчого комітету від 04.03.1992р. №46). 11 квітня 1993 року його після часткового ремонту повторно освятив єпископ Маркіян Трофим'як. 7 серпня 2011 року єпископ Трофим'як освятив також дзвони та встановлену 27 червня вежу. 2019 року у храмі змонтували 50-річний орган з Польщі.  Нині настоятелем храму є отець канонік Роман Бурник Сьогодні костел Преображення Господнього — це не лише архітектурна пам’ятка, а й важливий символ історичної пам’яті Рожища. Він нагадує про багатонаціональне й багатоконфесійне минуле міста, про співіснування різних громад і традицій. 

27 липня 2026
Свято Петро-Павлівська церква.
Петро-Павлівська церква село Іванівка, Рожищенська територіальна громада Петро-Павлівська церква в селі Іванівка — одна з тих сільських святинь Волині, що поєднує в собі духовну традицію, локальну історію та живу пам’ять громади. Історія Петро-Павлівської церкви в селі Іванівка тісно пов’язана з формуванням самого поселення та релігійного життя Волині. Для традиційного волинського села храм був не лише місцем молитви, а й своєрідним центром громади, навколо якого вибудовувалося повсякденне й обрядове життя.  Історичні відомості Римо-католицький костел у Янові (стара назва села Іванівка - Янівка, до 1946 року) був збудований з ініціативи Миколи Єло-Малинського. Про це свідчить фундаційний документ, укладений Миколаєм та його дружиною Христини 17 квітня 1629 року, яким засновувався янівський конвент (монастир) ордену отців бернардинів. Згідно з фундацією, монастир отримував земельні наділи та прибутки з маєтків Єло-Малинського. Вже 18 квітня 1629 року, наступного дня після укладання фундації, Миколай Єло-Малинський склав свій передсмертний заповіт, у якому офіційно визнав себе римо-католиком і заповів поховати його тіло в новозбудованому бернардинському костелі в Янові. Цей факт дає підстави зробити важливий висновок:костел був зведений раніше, ніж монастирські будівлі.  Сам бернардинський монастир — двоповерхову муровану споруду на 36 келій — було збудовано вже після смерті Миколи Єло-Малинського, коштом фундації та спадкоємців. Окремим пунктом заповіту фундатор зобов’язував дружину й дітей звести в Янові ще один, дерев’яний костел, а також надати фундацію для заснування при ньому плебанії (парафіяльного дому). Янів у ХІХ столітті: свідчення Юзефа Ігнація Крашевського Цікавий образ Янова (Янівки, нині Іванівка) першої половини ХІХ століття залишив видатний польський письменник Юзеф Ігнацій Крашевський, який близько двадцяти років був волинським землевласником. У своїй праці «Спогади про Волинь, Полісся і Литву» він описав янівський ярмарок і саме містечко.  Опис Крашевського позбавлений ідеалізації:Янівка постає як невелике поселення з кількома хатами серед піску й покручених сосен, дерев’яними єврейськими крамничками, напівпорожньою корчмою, великим, але порожнім бернардинським костелом та широким ринком, який лише в ярмаркові дні заповнювався людьми впритул до храму. Це свідчить про поступовий занепад містечка й монастирського життя. Закриття монастиря і перебудова храму У 1832 році янівський бернардинський монастир було ліквідовано, а його приміщення передано православній церкві. За свідченням дослідника М. Теодоровича, вже у 1833 році колишній бернардинський костел було перебудовано на православну церкву з посвятою святих апостолів Петра і Павла.  Упродовж ХІХ століття монастирські споруди поступово занепали, і до кінця століття від них залишилися лише руїни. Натомість мурований храм, перебудований під православну церкву, зберігся і в реконструйованому вигляді існує донині, залишаючись важливою архітектурною та історичною пам’яткою краю. Протягом своєї історії храм неодноразово переживав складні часи: війни, зміни влади, періоди занепаду церковного життя. Попри це, громада щоразу відновлювала святиню, зберігаючи її як духовний символ села. Архітектура та внутрішнє убранство Петро-Павлівська церква вирізняється стриманою, але гармонійною архітектурою, властивою волинським православним храмам. Навіть без пишного декору вона справляє враження завдяки пропорціям і вписаності в навколишній сільський ландшафт. Внутрішній простір традиційно зорієнтований на іконостас, який є головним акцентом храму. Частина ікон могла бути створена місцевими майстрами або привезена з навколишніх міст і монастирів. Для парафіян особливо цінними є образи, пов’язані з родинною пам’яттю та місцевими жертводавцями. Храмове свято Головним святом церкви є день святих апостолів Петра і Павла — 12 липня. У цей день до Іванівки з’їжджаються не лише місцеві жителі, а й вихідці з села, родичі та гості. Храмове свято традиційно поєднувало урочисте богослужіння з елементами народної культури: спільною трапезою, гостюванням, живим спілкуванням громади. Значення для громади Петро-Павлівська церква — це не лише культова споруда, а й важливий маркер ідентичності села Іванівка. Вона зберігає тяглість традицій, нагадує про коріння та спільну історію мешканців. У сучасних умовах храм залишається місцем, де люди шукають духовної опори та єдності.

19 травня 2025
підземні ходи в Горохові.
«Як розповідають старожили, підземні ходи в Горохові йдуть під усім містом. Починаються у парку, де колись був замок, тягнуться до відділення зв’язку, яке розташоване на місці зруйнованого за радянської влади католицького костелу. Проходять під озером до теперішньої вулиці Богдана Хмельницького. У багатьох місцях вони завалені. За переказами, ходи з Горохова тягнулися до села Скобелка»