ІСТОРІЯ СЕЛА ОХЛОПІВ
Поліщук Іванна Миколаївна, педагог-організатор
На карті Луцького району, посеред мальовничих краєвидів колишньої Горохівщини, розкинулося село Охлопів — місце, де історія відчувається в кожному подиху вітру. Це не просто населений пункт, а справжній символ незламності духу, який упродовж століть гартувався у вогні випробувань.
Для багатьох дослідників та патріотів Охлопів відомий як «друге Берестечко». Ця висока назва з’явилася не випадково: вона вкарбована в пам’ять народу кров’ю героїв, які виборювали волю України, та попелом домівок, що палали у вихорі Другої світової війни. Проте історія села значно ширша за військові літописи. Це літопис давніх родів, історія величної архітектури Свято-Миколаївського храму та повсякденна праця поколінь, що плекали цю землю.
Перша згадка про село датується 1545 роком під час ревізії Луцького замку[8].
Раніше село мало назву Охлопи. Пізніше ця назва трансформувалась у Охлопів.
За документальними джерелами немає відомостей про походження назви.
За народними переказами існує така легенда: ще в сиву давнину люди втікали від панів і селилися у лісі на схилі. Цю часточку села і досі називають «Воля». Коли пани виїхали на полювання, один з них побачивши селян вигукнув: «О! Хлопи є!». Він же охлопив селян і від цього назва поселення стала Охлопи, а пізніше Охлопів.
Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році село відійшло до складу царської Росії, було біля кордону з Австрією. В 1914 році розпочалась Перша Світова війна, більшість населення залишили свої домівки і виїхали в Катеринославську губернію. Повернулись жителі села з біженців у 1920 році. У цей час Україна попала під владу панської Польщі. Поляки старались ополячити українців, нав’язуючи їм католицьку віру. Ведення матеріалу велось польською новою.
Найтрагічніша і водночас найвеличніша сторінка історії Охлопова припадає на 1940-ві роки.
Село стало одним із найпотужніших осередків ОУН та Української повстанської армії на Горохівщині. Через свою відданість ідеї незалежності та масову підтримку повстанців Охлопів отримав народну назву «друге Берестечко»[5]. Саме тому під час Другої світової війни село тричі палили: у 1941, 1943, 1944 роках. Було знищено багато господарств, а десятки жителів загинули або були депортовані. Трьох жителів села було розстріляно у червні 1941 року в Луцькій в’язниці[2].
16 липня 1944 року Радянська Армія визволила село Охлопів від фашистської неволі. За його визволення загинуло дуже багато воїнів. Останки тих, хто полив за наше село кров перезахоронені в місті Горохові на Холмі Слави. На кам’яній плиті 9 читаємо: «Тут поховано воїнів, які героїчно загинули в боях за село Охлопів і Квасів 31 ІІІ-VІІ 1944 р.».
В центрі села на їх честь закладено парк і побудовано пам’ятник-обеліск.
Навіть після приходу радянської влади «лісові брати» з Охлопова продовжували чинити спротив НКВС аж до початку 1950-х років. Багато родин були репресовані та вивезені до Сибіру за «куркульство» або зв’язки з націоналістичним підпіллям.
Оскільки село було майже повністю спалене під час війни, радянський період став часом великого будівництва. У 1950–1970-х роках Охлопів поступово змінював своє обличчя. Було зведено нове приміщення школи, яка стала центром освіти для навколишніх сіл. У селі збудували клуб та відкрили бібліотеку. Вони мали служити радянській пропаганді, проте місцеві жителі використовували ці майданчики для збереження народних пісень та традицій, хоч і під наглядом «партійного ока». З’явилося поштове відділення, медпункт, ясла та магазин. Діяли вап’ярна та цегельня, де випалювали вапно та цеглу.
Процес створення колгоспу в Охлопові супроводжувався розкуркуленням. Родини, які мали міцні господарства або були запідозрені у зв'язках із підпіллям, масово вивозили до Сибіру. Згодом у селі запрацював колгосп імені Свердлова. Основним напрямком було рослинництво (цукрові буряки, зернові) та тваринництво.
70-80-ті рр для Охлопова були часом стабілізації. Колгосп в Охлопові вважався одним із міцних господарств Горохівщини. Село було повністю електрифіковане, з’явилося регулярне автобусне сполучення з Гороховом.
У 1989 році в Охлопові вперше на Волині підняли синьо-жовтий прапор. Організаторами цього дійства були члени Народного Руху України: Мельник Євген Федорович (голова осередку Руху у селі Охлопів), Мельник Володимир Євгенович, Коцюбинський Петро Олександрович, Новосад Анатолій Артемович. У цьому ж році в Горохові відбулося народне віче, на якому був присутній голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. 6 активістів із Охлопова прийшли на віче під синьо-жовтими українськими прапорами, при тому що всі інші учасники були під радянськими прапорами.
В центрі села на пагорбі розташована Свято-Миколаївська церква, збудована в 1638 році. Споруда кам’яна з дерев’яною дзвіницею. Храм збудований турботами поміщика Павла Гулевича-Воютинського та його дружини Пелагеї Облочинської. Про це свідчить напис на мармуровій дошці, яка знаходиться над клірісом в південній частині церкви. З цього ж напису довідуємось, що церква збудована в «честь теплого заступника иерарха чудотворця Николая»[9].
З історії церкви до кінця XVII ст. збереглось обмаль даних. У 1702 році вона з рештою церков Луцько-Острозької єпархії перейшла до Київської митрополії УГКЦ. Після Третього поділу Речі Посполитої Волинь опинилась у складі Російської імперії і церкву 1799 року приписали до Волинської єпархії.
В Російській імперії настав період перебудови всіх храмів по єдиному зразку «истинной» церковної архітектури. За одним з таких зразків провели реконструкцію церкви, добудувавши 1893-1895рр. спереду перед бабинцем за невеликим переходом стандартну дзвіницю[9].
В УРСР церква обстежувалась у 1949 і 1961 роках та була взята на облік як пам'ятка архітектури.
Більше ста років тому в Свято-Миколаївській церкві села Охлопова священиком був благочестивий старець Михайло Костюкевич. В його час богослужіння в храмі здійснювалося, як в монастирі, щоденно. Давній переказ розповідає, що священик, відчуваючи свою смерть, запросив до себе своїх парафіян і сказав їм таке: «Пам’ятайте мене і слово моє з роду в рід і в віки, -- молитвами і заступництвом Богоматері село наше спасалось і спасенне від всяких повально-заразних хвороб і наглеї смерті». І дійсно, в час якої-небудь хвороби село стояло, як оазис серед інших сіл. Випадки епідемічних хвороб тут дуже рідкісні і незначні. Так, у середині ХІХ ст., коли кругом панувала холера, коли в сусідньому селі Квасові ховали мертвих навіть у лісі, в Охлопові помер від холери лише один чоловік.
З давніх-давен береже людська пам'ять легенду про перебування у селі гетьмана Богдана Хмельницького. Стверджували, що через Охлопів проходило військо запорізьке. Ідучи селом, гетьман побачив на пагорбі гарний храм. Прив’язавши коня до груші, що росте біля церкви, він зайшов у храм помолитися. Гетьман освячував шаблю і нею благословив козаків[4].
Поблизу церкви проходить підземний хід, але куди він веде ніхто не знає. Неодноразово охлопівці пробували його розкопувати. Розповідали, що під землею гарно вимуруване склепіння, сходи. Та дійшовши до великих залізних дверей з замком верталися ні з чим.
У 1961 році нашу церкву, з волі тодішньої влади було закрито. І лише через 28 років безперестанного людського домагання перед владою – весною 1989 року отримано дозвіл про відкриття храму і богослужіння[11]. Найбільше зусиль для цього приклав Лещук Полієвкт.
У 2019 році громада ухвалила рішення про перехід до ПЦУ[7].
Восени 1940 року в селі було створено перший колгосп. Першим головою колгоспу обрали Слюсаря Миколу. Але розвитку колгоспного виробництва перешкодила війна.
У 1949 році було створено колгосп імені Тимошенка в селі Охлопів. Починаючи із 1951 року колгосп зазнавав частих об’єднань і роз’єднань із колгоспами з сусідніх сіл. Відповідно і часто змінював свої назви (імені Щорса, імені ХХ з’їзду КПРС, імені Свердлова, «Зоря комунізму», імені 17 вересня).
У 1993 році колгосп реорганізували у селянську спілку «Хлібороб». У 1996 році селянську спілку «Хлібороб» реорганізували в сільськогосподарсько-виробничий кооператив «Хлібороб». У 2001 СВК «Хлібороб» реорганізовують в приватно-особисте сільськогосподарське підприємство «Хлібороб», яке проіснувало до 2002 року.
Після скасування кріпосного права у 60-х рр.. 19 ст. сільські діти ходили у трьохкласну школу, але багато кидали навчання, хоч уряд вимагав, щоб діти вчилися. Навчання було безкоштовне, безкоштовно видавались і підручники.
В 1889 році за клопотанням священника І. Бордюговського, який в цей час був інспектором шкіл Володимир-Волинського уїзду, в Охлопові було відкрито Охлопівську второкласну школу в якій навчались хлопці з усієї губернії, одержуючи дипломи вчителів сільських шкіл. Навчання було безкоштовне, учні носили форму, на пряжках якої було викарбовано ОВШ.
До війни у селі була 2-х поверхова рільнича школа, яка знаходилася біля церкви. Біля школи були будинки вчителів. Школа мала 10 га. землі, половина була під садом, обсадженим шовковицями. Директором школи був Франко, вчителів було 5. В роки війни школу було розбомблено.
Після війни школа була в сільських хатах. Діти першого і другого класів вчилися в хаті Білика Матвія, третього і четвертого – в хаті Денисюка Олександра. Пізніше школу перенесли у хату сім’ї Ковалюків.
У 1950 році за рахунок колгоспу була побудована 7-класна школа у центрі села. У березні 2001 року школу перенесли у приміщення дитячого садка у село Квасів, зберігши назву Охлопівської ЗОШ. У 2021 році загальноосвітню школу реорганізовано в гімназію.
З часів кріпаччини культурних заходів на селі не проводилося. Та люди все рівно збиралися за роботою – співали пісні, розповідали легенди, казки. Передавали все це з покоління в покоління. Були серед жителів нашого села і музиканти. За часів Польщі відомим музикантом був Андрощук Петро. Саме він у 1938 році став збирати людей у своїй хаті. Люди із задоволенням слухали його чудову гру на скрипці.
За часів Польщі польський уряд забороняв відкриття українських бібліотек, тому на зібрані з громади кошти закупили українських книжок. Нелегальну бібліотеку створили у хаті Смаги Кирика. Він давав читати ці книги населенню, але за кожну книгу треба було внести 2 гроши. За зібрані гроші купляли нові книги.
До війни будинок «Просвіти» села Охлопів був збудований селянами за рахунок добровільних пожертвувань. При ньому була своя бібліотека. Її люди таємно закопали, щоб вона не дісталась у руки окупантів[2].
З 1940 по 1942 рік клуб знаходився у приміщенні школи. Завідуючого клубом не було. Старші люди і молодь збирались самі. Ставили вистави «Невольник», «Назар Стодоля», «Максим Боруля» та багато інших[2].
Під час німецької окупації у 1942 році школу спалили. Після війни в 1946 році люди стали збиратися в хаті Соколовського Стаха.
В 1950 році був збудований клуб, завідуючим якого став Лещук Павоній Сергійович. Саме він створив сільський хор, в якому брало участь близько 30 чоловік. Був створений духовий оркестр.
Тоді ж була заснована перша бібліотека як при клубна. Перший її фонд – 500-600 примірників. І все це були книги, подаровані жителями села.
В 1983 році Щерблюком Василем Васильовичем було побудовано новий будинок культури, який за часів Незалежності України був перейменований на народний дім «Просвіта». В будинку культури демонстрували кінофільми. Бібліотеку перенесли у приміщення даного будинку культури.
У 2003 році бібліотеку із народного дому перенесли у приміщення адмінбудинку Квасівської сільської ради
У 2015 році народний дім «Просвіта» закрили у зв’язку з аварійним станом приміщення.
За часів Польщі медпункту у селі не було. Люди зверталися за допомогою у сусіднє село Квасів до лікаря Кубжицького, який був знаним у всій околиці.
Пресу після війни носили із Горохова. Згодом пошта знаходилась у хаті Лещука Павла.
У 1950-1951 рр. за рахунок колгоспу був збудований будинок, у якому розміщувались медпункт, пошта і колгоспна контора.
Коли головою колгоспу був Щерблюк В. В., було збудовано приміщення фельдшерсько-акушерського пункту, що діє до сьогодні та приміщення колгоспної контори, у яку й перенесли відділення пошти. З 2022 року діє пересувне відділення укрпошти.
З 1991 року історія села розгортається у двох напрямках: подолання економічних викликів та масштабне відновлення національної ідентичності.
Історія села почала активно досліджуватися місцевими краєзнавцями, а спогади очевидців трагедії спалення села були зафіксовані в документальних збірниках.
Після розпаду колгоспної системи у 2000-х рр село пережило непросту трансформацію. Землі були розпайовані, і на зміну колгоспу прийшли одноосібні селянські господарства та дрібні фермери. Охлопівці продовжують традиції хліборобства, які були закладені ще сотні років тому.
Важливою подією стала газифікація села у 2008 році, що значно покращило побутові умови мешканців.
Внаслідок адміністративно-територіальної реформи 2020 року Охлопів увійшов до складу Горохівської територіальної громади. Місцева школа та бібліотека залишаються осередками просвітництва, де виховується нове покоління українців.
Як і в часи Другої світової війни, сучасні жителі Охлопова не залишилися осторонь захисту України. З початком російської агресії багато вихідців із села стали до лав ЗСУ, продовжуючи справу своїх дідів-прадідів у боротьбі за волю.
Історія села Охлопів — це не просто перелік дат, імен чи статистичних даних. Це живий літопис української долі, де в кожному рядку відчувається сила духу та неймовірна жага до волі. Пройшовши шлях від перших згадок у литовських ревізіях XVI століття до трагічних випробувань Другої світової війни, Охлопів довів, що справжню ідентичність неможливо спопелити.
Статус «другого Берестечка», який село здобуло у вогні повстанської боротьби, став його вічним духовним гербом. Пам'ять про спалені оселі та незламність предків-героїв гартувала наступні покоління, які відбудовували школу, працювали на полях, берегли віру у стінах Свято-Миколаївського храму та плекали культуру в сільському клубі.
Сьогодні, будучи частиною Горохівської міської громади, Охлопів впевнено дивиться у майбутнє. Це сучасне село, яке шанує свої традиції, дбає про освіту та медицину, і, як і століття тому, стоїть на варті національних цінностей. Історія Охлопова вчить нас головному: поки живе пам'ять про минуле, поки діють церква і школа, а люди об'єднані спільною метою — доти стоятиме і розквітатиме наша земля.
Охлопів — це приклад того, як маленьке село може мати велику історію, гідну того, щоб її знали, пам’ятали та передавали нащадкам.
Списки використаних джерел:
1. Дев’ятсотріччя православ’я на Волині 992-1892. Житомир. 1892
2. Криштальський А.. ОУН і УПА на Горохівщині. Луцьк: ВМА «Терен», 2014. 348 с.
3. Лещук Є.. Мій храм. Книга перша. Рідний вогник. Львів: Каменяр, 2005. 114 с.
4. Лівицька О. Храм для нескорених. Волинська газета. 2014. 13 листопада. с.12
5. Пущук І.. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Горохівський район. Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. 308 с.
6. Супрун К. Пливуть століття над величним храмом Охлопова. Горохівський вісник. 2018. 13 грудня. с. 3
7. https://gorohiv.rayon.in.ua/news/130168-ohlopivska-parafiia-bilshe-ne-hoche-buli-u-skladi-moskovskogo-patriarhatu
8. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%85%D0%BB%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%B2
9. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0_%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8_(%D0%9E%D1%85%D0%BB%D0%BE%D0%BF%D1%96%D0%B2)
10. http://www.ounb.lutsk.ua/calendar/Calendar-2013.pdfhttps://gorohiv.rayon.in.ua/news/75038-u-seli-ohlopiv-vidznachili-380-ti-richchia-mikolayivskogo-hramu
11. https://www.volyn24.com/news/110004-silska-cerkva-de-sviatyv-nozhi-hmelnyckyj-fishka-volyni
Додатки. Село, оспіване в віршах.
ПОСВЯТА ОХЛОПОВІ
Село моє, батьків, дідів могили…
А як вони любили це село.
Біда, війна гонила у краї далекі…
Та повертались з вирію діти-лелеки.
А ті, що не вернулись, марили ночами,
Їм снились мальви, рідна хата, батьківська земля.
В солодкім мареві летіли через океани,
Щоб хоч крилом торкнутись материнського гнізда.
Тут люди добрі і завжди привітні,
Зворушливі, багаті на сердець тепло.
Я ці слова дарую охлопівцям
І Богу дякую, що є таке село.
Катерина Фонова (Супрун)
МОЄ СЕЛО
Село моє, до тебе думкою завжди я лину,
Живу тобою я у снах і наяву,
Колиско мого роду і частинко України,
Тобі вклоняюсь і тебе завжди люблю.
Село моє, таке ти мальовниче,
Зелений берег, ліс, поля, луги…
І церква, наче сонце, як зірниця,
Стоїть у славі Божої краси.
Століттями церкву в селі, на горбочку,
Голубить весна у зеленім вінку.
Церквиця завжди берегла таємницю
Про сповідь Богдана і битву тяжку.
І груша старенька також пам’ятала,
Як гетьманський кінь ніс Богдана у бій
І шаблі блищали, і голови клали
За рідну Вкраїну, за нарід весь свій.
Село моє, ой, натерпілося ти лиха,
Тебе й палили, й нищили не раз,
Із попелу ти воскресло, мов легенда,
І знову цвів життя людського сад.
Катерина Фонова (Супрун)
ОХЛОПІВ МІЙ
Рідне наше село, ти в гаях і садах,
Тут квітне земля врожаями,
Ніжно любимо ми, тебе Охлопів наш,
Ти живеш й будеш жити віками.
Не раз ти терпіло навали страшні,
В твоїй церкві Богдан сповідався,
Тебе німці палили, аж двічі на рік,
А ти працював, ти боровся й не здався.
Були роки синів твоїх славних
Катували в Карт узькій березі,
Твої верби рясні, посхиляли гілля,
Як Івана на цвинтар несли всі по черзі.
Дорогою в квітах, дорогою слави,
Він неначе орел пролітав,
За символіку нашу тоді,ще карали,
Але синьо-жовтий у вічність його проводжав.
Він був символом слави й геройства для нас,
До останку стояв за Вкраїну,
Кілька тисяч людей мовчи такими всі,
Як впускали його в домовину.
Сотні юних синів, твоїх Охлопів мій,
Не вернулись з кривавої битви,
Скільки жертв, ще в селі, забрала війна,
Їм би жити, любити й творити.
А тепер твій народ, коли волю здобув
Розправляє так широко крила,
Вільний твій селянин – трудівник на полях
Робить все аби нива родила.
А традиції наші, живуть до тепер
Вони мов квіти, які не зів’яли,
Як до війська синів твоїх, Охлопів наш,
Всім селом до «рябого паля» проводжали.
Охлопів, Охлопів гордість людей
Ти оновлена частка Волині,
Тут знов пари вінчаються й хрестять дітей,
Їм співа соловей на калині.
Твою школу колишню іще до тепер,
Пам’ятає уся Україна,
Пам’ятаймо ж і ми усіх наших людей,
Які впали за те, щоб нам зірка світила.
Степан Бондарчук
ЛЕГЕНДА СЕЛА ОХЛОПОВА
В селі легенду стверджують про грушу,
Яку плекають і тепер щодня:
Як Хмель до церкви йшов скріпити душу,
То тут, до груші, прив’язав коня.
І не минають дерева-святині,
Коли ідуть до церкви люди на поклін,
Чи так було, вже й не вгадаєм нині,
Лиш таємничо провіщає дзвін…
Шаблі святили козаки завзяті.
Богун, вперед! – за ним, немов прибій…
Ісус Христос заплакав на розп’ятті,
Як йшли вони під Берестечко в бій.
О, ті бої, в яких ламалась криця…
Людському горю – ні кінця, ні меж.
Лишилась тільки церква, як зірниця,
Після усіх історії пожеж.
О, як народне серце відболіло –
Війна, за кожним кущиком війна!
І знов село усе дотла згоріло,
Лишилась церква на горі одна.
Пожежі море, свист бомбардування,
І люди всі покосами лягли…
Немов магічне відвело сіяння,
Що церкву цю снаряди не взяли.
Стоїть вона сьогодні, і дзвіниця,
Відкрита і відновлена уже,
Охороня велику таємницю
Й легенди про козацтво береже.
Євгенія Лещук
Додаткова інформація: Волинська обл., Горохівська територіальна громада, період від 0 р. до 2026 р. Авторське право: Поліщук Іванна Миколаївна, педагог-організатор
статтю опублікував: Надія Фищук дата публікації: 24 червня 2026 р. останні зміни: 24 червня 2026 р.