З ІСТОРІЇ СТАРОГО ВІТРЯКА із села Ярівка Горохівського району

З ІСТОРІЇ СТАРОГО ВІТРЯКА із села Ярівка Горохівського району.
(За матеріалами музейної експедиції)

 Олександр Середюк, доктор філософії, письменник і журналіст, засновник, творець і автор експозиції Музею-скансен Волині

«Стоять у тривожнім задумі, 
Вітряних млинів склети.
Це ж ваші крила дали життя
Мільйонам людей планети…»
(Іван Бойко)

«Вітрянів млинів склети»…Які страшні слова викарбував Луцький поет і художник Іван Бойко, після побаченого на околицях сіл, де ще стоять залишки вітряних млинів на Волині. В минулому, ці дерев’яні велетні прикрашали краєвид кожного українського села. В деяких селах їх стояло по два-три. А у селі Четвертня Маневицького району, наприклад, їх було аж чотири. 
Один вітряк вдалось врятувати і реанімувати та дати йому нове життя, колими перевезли та реставрували у смт Рокинях, в музеї-скансені Волині. Кожна делегація тепер намагається біля нього сфотографуватися, заглянути всередину, доторкнутись до масивних робочих деталей.
Таких вітряних млинів на Волині було понад 420 будов. Нині залишилось лише 18! На зміну природній енергії вітру прийшла цивілізація у вигляді електроенергії, яка витіснила з ужитку дар Всесвіту і мудрість предків. Про вітряки почали забувати. Старі мірошники відходили до духу своїх предків.
Всі вітряки радянською владою були націоналізовані, стояли на балансі в колгоспах. Переважну більшість їх власників, бувших господарів, оголосили куркулями і репресували. Одних розстріляли, як ворогів народу, інших – депортували до «білих медведів».
Так сталося із вітряним млином, що у селі Ярівка Горохівського району. Того весняного дня, Музей історії сільського господарства Волині-скансен здійснив міні-експедицію по виявленню і обстеженню пам’яток народної архітектури. Нас було лише двоє, ентузіастів і дослідників минувшини. Це – автор цієї статті і Юрій Мазурок - спокійний і непосидющий історик та пристрастний краєзнавець. Те, що ми побачили на околиці села Ярівка, було для нас шоком. Колишню могутню вітряну споруду уже не можна назвати вітряним млином. Це були залишки того велетня, що давало хліб насущний багатьом поколінням односельчан.
-Його збудував у 1923 році ще мій батько, Дмитро Михайлович,- розповідає чоловік похилого віку, до якого ми підійшли від вітряка. Це – Георгій Дмитрович Залевський, перший нащадок власника бувшого вітряного млина.
-Будували його п’ять років,- продовжує спомини чоловік.- Недоїдали, недосипали, тяжко працювали по господарству. Всією родиною тягнулися, щоб спорудити вітряк. Шестеро дітей треба було нагодувати і одягнути. Хоч батько був столяром, та хати собі спочатку не збудував, а все віддавав вітряку. Сім’я жила в напів-землянці, напів проголодь, але вірила, що вітряк закрутиться і стане краще жити великій родині. І крила закрутились, вітряк зашумів і запрацював могутній велетень. Не тільки крутились крила, а й сам вітряк крутився навколо своєї осі. Якщо треба було його повернути до вітру, в іншу сторону, то міг це зробити і один мірошник. Чіпляв міцну мотузку до дишла, який був довжиною у 9 метрів, що встромлявся в так звані, паязди, і повертав «бараном», тобто, лебідкою. Вітряк слухався, як живий організм. 
Тоді ми трохи оклигали від злиднів. Батько молов людям пшеницю на борошно, дерть і брав за це «герц», тобто, мірку – 9 кілограм з одного метра.
-І довго він молов людям?- запитую в діда.
-Не встигли ми ожити біля нашого годувальника, як почалася війна. У 1939 році прийшли німці. Трохи побули і відійшли. Тепер ми уже знаємо, що був Пакт Молотова-Рібентропа. А тоді дивувалися: чого ж це німецькі солдати так мирно з нами були і невдовзі покинули край? 
В селі жили німці ще до війни. У селі Софіївці стояло два вітряки. Німці їх збудували. Добрі були майстри і господарі. Гарні мали хати і садиби, облаштували садки, стави. Та в 1940 році Гітлер видав указ, щоб всі німці, які мешкали за кордоном поверталися на батьківщину, до Німеччини, в Третій рейх.
 
-В селі Теришковця також був вітряк. Наш дядько Тихон, батьків брат, його там купив. Проте, виторгу з нього не мав, бо багато було вітряків у селах. То він його невдовзі продав і виїхав на Полісся в село Омельяне Камінь-Каширського району і там знову купив вітряка. Жив собі із сім’єю, нікого не трогав. Та прийшли совєти . Приклеїли йому ярлик – «куркуля». Арештували і припаяли йому аж 25 років каторги, а старшій дочці – 10 років дали. Всю сім’ю вивезли в Іркутську область. Навіть після смерті Сталіна не дали повернутися на Україну. Вимучений в тих концтаборах там і помер. Було йому лише 62 роки. А який крепкий був чоловік. 
-А вашу сім’ю не розкуркулили за вітряк?- запитую в діда.
- О, було в нас лихо за «других совєтів», - прищуривши очі поволі розповідає старий чоловік. Батькові, також приклеїли ярлика, що куркуль. Адже мав вітряка власного, значить – «куркуль». Батько відчував, що коїться в краї, не противився і відразу вступив до колгоспу ще в 1947 році. Все рівно – «куркуль». І який же він куркуль, коли хата у нас 5 на 5 метрів? Стріха під соломою, клуня дерев’яна хитається. Комісія приїжджала з району, все оглядала, міряла. Нам пощастило, що в батька в районі був шкільний товариш, в той час заслужений фронтовик із медалями і орденами. Він, мабуть, і допоміг нас відмазати від тих комун, які ходили і все переписували та обкладали податками. Ми тоді навіть у дома не ночували, бо боялися, що ніччю прийдуть ястребки і всіх поженуть до вокзалу.
-Млин за батьком числився аж до 1953 року. Потім остаточно перейшов до колгоспу. По два рази в тиждень приїжджали перевіряючі. Достеменно перераховували все зерно і борошно, що було у вітряку.
-То до якого ж року молов вітряний млин?- ще раз запитую у старожила.
- Молов, добре молов наш годувальник аж до 1966 року. Люди возили зерно тільки на осипку. Жорна мали замінити, та не встигли зробити доброї справи. Вітряк ще довго стояв у справному стані, ніби очікуючи, коли зайде справжній господар і запустить жорна в роботу.
-Коли головував у колгоспі Володимир Андрійович Жигун, то мав плани знову його запустити в роботу. Та не встиг. Царство йому небесне. Тоді не поремонтували, а тепер і поготів, - махнув рукою старий. -Нікому він вже не потрібен. 
Та ні. Помиляєтесь, пане добродію. Він потрібен і нам, і наступним поколінням. Щоб не обривався ланцюг нашої ментальності, автентичності і автохтоності. Щоб сучасники і майбутнє покоління знали, які були мудрі та працьовиті наші предки, як вони вміло використовували сили природи не шкодячи їй.
Цього вітряка ще можна врятувати, коли громадою взятись за справу.
Музей історії сільського господарства Волині-скансен готовий організувати експедиції і прийняти до свого гурту експозиції просто неба цих старих велетнів-красенів, що годували століттями наш люд.
Та мої звернення до можновладців виявились «голосом волаючого у пустелі».
 «Хай під скрип реставрованих крил,
Ми воскреснем з душевних могил…»
 
P.S. У 2021 році отаман козацької ГО «Чорна рада» Ярослав Лозинський з козаками із села Гірка Полонка Луцького району завітали в с.Ярівка до старого вітряка, маючи надію його перевезти на свою Січ. Але те, що вони побачили, вкрай розчарувало їх.