ВАЛЕНТИН МОРОЗ ЯК ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ

ВАЛЕНТИН МОРОЗ ЯК ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ

Макарук Ярослава, вчитель історії Холонівської гімназії Горохівської міської ради Луцького району Волинської області

                 Холонівська спільнота та громадські активісти  сіл Холонева та Старостава  неодноразово згадують про видатного земляка  Валентина Мороза. Його ім’я звучить  на історичних годинах у місцевій гімназії, у спогадах старожилів села, у бесідах із тими людьми, які мали за честь особисто спілкуватись із видатним земляком. 
«Валентин Мороз –  це не просто дисидент чи політв’язень. Це людина, яка своїм життям показала, якою дорогою ціною здобувається свобода слова, національна гідність і незалежність», –  так говорить про Валентина Яковича  Іван Олександрович Хвищун, доцент кафедри радіофізики та комп’ютерних технологій Львівського національного університету, який особисто був знайомий з відомим волинянином-земляком, неодноразово з ним спілкувався та був учасником презентації третьої заключної книги трилогії Валентина Мороза «Україна у двадцятому столітті» та зустрічі з автором.     
    Іван Хвищун розповів, що з юних літ цікавився діяльністю відомого українського історика і дисидента, професора Львівського державного університету фізичної культури Валентина Мороза. Читав його книги, вивчав діяльність. У власній бібліотеці має потужні праці земляка. Саме з Іваном Хвищуном я поспілкувалась особисто на початку свого краєзнавчого дослідження. Оскільки була впевнена, що Іван Олександрович володіє достатньою інформацією про нашого відомого земляка.
Мета дослідницької  роботи –  показати життя та діяльність Валентина Мороза як одного з феноменів українського національного спротиву, передати його історію крізь факти, спогади та широку хронологію подій.
    Валентин Якович Мороз народився 15 квітня 1936 року в родині селян у селі Холоневі на Волині. Він ріс у часи, коли українська історія була спотворена і заборонена для вільного вивчення. Незважаючи на це, ще з юності проявив інтерес до історії та правди про свій народ.
  Як для сільського хлопця, в житті Валентина Мороза було два шляхи: працювати в колгоспі або йти вчитися. Він обрав друге.
    У 1953 році він вступив на історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка, який закінчив у 1958 році. За спогадами, його не прийняли в аспірантуру очної форми навчання саме через незадовільну оцінку з історії КПРС:  він відмовився повторювати офіційну радянську версію історії України. Тому навчався на  заочній аспірантурі. 
    Після університету Мороз повернувся на Волинь і працював завучем та вчителем історії у сільській школі. Згодом, у 1964 році, він став викладачем історії та методики викладання історії у Луцькому, а потім у Івано Франківському педагогічних інститутах. У цих закладах він не лише передавав знання, а й заохочував студентів мислити критично, обговорювати національні теми, відновлювати історичну пам’ять.[ 3]
Ще під час навчання зійшовся з українським колом дисидентів, зокрема  з Михайлом Горинем, почав поширювати самвидав – статті Михайла Грушевського, документи Центральної Ради, памфлет Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським». 
Саме тоді, у 1960-х роках, Мороз став центром неофіційного гуртка, де молоді педагоги й студенти обговорювали українську культуру, мову, історію та розповсюджували самвидав –  нелегальні тексти, які не могли бути опубліковані в СРСР.[3]
 «Спостерігачеві, що відвідав Україну з коротким візитом, може видатися, що там зовсім відсутні будь-які вияви національного руху або національних вимог українського народу. Фактично ж, протягом уже 60-ти років точиться майже непомітна, але вперта й кривава боротьба між совітським режимом і національною свідомістю українців.
Змушений відступ української мови не означає відступу української національної свідомості. Незважаючи на всі переслідування, масові вияви національної свідомості і певний ренесанс національної культури відбувається негайно і кожного разу, коли в результаті тих чи інших політичних змін трохи зменшується терористичний тиск з боку режиму», – так характеризує сучасну українську ситуацію дослідник теми, яка є ключем до розуміння цієї ситуації: українська проблема і Росія. Українська ситуація є компонентом імперської ситуації. Усі процеси в Україні:  соціальні, економічні, культурні, духовні –  протікають у формах, породжених або тиском імперських тенденцій, або спротивом цим тенденціям. По суті Україна штучно відтята од будь-яких світових впливів, як позитивних, так і негативних. Це дає відчутний результат у кількох аспектах. З одного боку, українець сформований по-російському, і навіть антиросійські (антиімперські) протести здебільшого мають, так би мовити, російську, «чеховсько-достоєвську» логіку. Досить простудіювати чималий самвидав Олеся Бердника. По-друге, через штучну відрубаність од світових впливів українець просто не може виробити позиції стосовно певних світових явищ. Наприклад, не може відчути й збагнути феномен американського культурного імперіалізму, що породив уже поважний спротив у цілому світі. По-третє, результат позитивний. Штучна стиснутість українського інтелекту межами імперського кордону виробила в нього могутню пружність і відпорність до всього російського та гостре відчуття й розуміння суті російсько-імперської системи. Це породило низку шедеврів, які ще не оцінені належно, але які послужать напевно наступним поколінням як незамінний матеріал для зрозуміння Росії, і в першу чергу – механізму русифікації. Маємо на увазі, перш за все, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Собор у риштуванні» Євгена Сверстюка, «Лихо з розуму» Вячеслава Чорновола, список можна продовжити.
    Історичного дослідження шістдесятих років в Україні ще не було і не могло бути. Це стало можливим лише наприкінці вісімдесятих. І справа не лише у майже двадцятирічній дистанції, яка дає вже можливість глянути на ті події як на історію. Головна причина  в тому, що шістдесяті закінчились великими «різдвяними» арештами 1972 року. Сімдесяті, що були періодом історичного спаду української активності, мають власне обличчя, і включати їх до даної теми було б помилкою. Вони дали в Україні таку цікаву форму активності, як Українська Гельсінкська Група і гельсінкський рух у цілому. Матеріали гельсінкського руху фігуруватимуть у даному дослідженні постійно. Справа в тому, що деякі тенденції шістдесятих років оформились остаточно саме в документах гельсінкського руху, хоч у сімдесяті вони вже  себе вичерпали і по суті належали до минулої епохи.[9]
 Перший арешт і табори (1965-1969)
У вересні 1965 року «за 5 хвилин кандидата наук» арештували і засудили за антирадянську агітацію і пропаганду  до 4 років таборів. А саме 1 вересня 1965 року Валентина Мороза «закривають» за «антирадянську агітацію і пропаганду», після того як він під час виступу висловив думку, що Україна має право на самовизначення. Засудили до 4 років позбавлення волі за статтею  62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда). Покарання відбував у Мордовії, в таборі ЖХ-385-17-А, звідки передав на волю свій «Репортаж із заповідника імені Берії», поширений у самвидаві.[6]
За вироком суду Валентин Мороз перебував у таборах суворого режиму до 1969 року. Цей період став для нього часом глибоких моральних випробувань і творчого самоутвердження.
Під час ув’язнення Мороз написав один із своїх найвідоміших творів – «Репортаж із заповідника імені Берії», який був нелегально вивезений з табору і опублікований у самвидаві та за кордоном. У цьому творі він детально описав умови утримання політв’язнів, механізми радянської репресивної системи та знищення людської гідності.[6]
  Після звільнення в 1969-му продовжує друкуватися у самвидаві, пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан». Однак вони викликали неоднозначне сприйняття в колі української інтеліґенції, зокрема, через різкий осуд «покаянного листа» Івана Дзюби та деякі міркування на тему національної ідентичності.[3] 
 Другий арешт і суворий вирок (1970-1979)
Після звільнення у 1969 році В. Мороз продовжив свою публіцистичну діяльність. Його статті та есе, серед яких «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», поширювалися серед української інтелігенції. 
І як наслідок, 17 листопада 1970 року в Івано-Франківську знову відбувся закритий суд. Мороз відмовився відповідати на будь-які запитання і давати   будь-які пояснення. Свідки: В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович –  теж відмовилися свідчити в незаконному суді.  Суд, що проходив у закритому режимі, засудив його як «особливо небезпечного рецидивіста». Вирок звучав так: 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.
Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду – відбулося понад 40 протестів, зокрема в США й Канаді біля радянських посольств і консульств. Жодного впливу на радянську владу це не зробило.
Покарання Мороз відбував у Володимирській тюрмі та таборах у Мордовії, де кілька разів оголошував голодування на знак протесту проти свавілля адміністрації. [2]
Спогади дружини – людський вимір боротьби
        Однією з найважливіших частин історії життя Мороза є спогади його дружини Раїси Мороз. Вони показують не лише події, а й емоційний тягар сімейних випробувань під час репресій. Раїса згадувала, що після першого арешту влада навіть наполягала, аби вони розлучилися, щоб зберегти «сімейний спокій». Однак вона відмовилась, не прийнявши компроміс із несправедливістю. Після другого арешту вона передавала інформацію західним журналістам і правозахисникам, спричинивши широку міжнародну кампанію на його підтримку. 
Дружина також розповідала, як після буденного побачення в тюрмі адміністрація вимагала говорити лише російською, а не українською, бо «це наказано згори». Ці деталі не лише зворушують, але й показують, як систематично придушували національну ідентичність. 
Раїса згадувала, що коли рукопис «Репортажу» був винесений із табору через інших політв’язнів і згодом опублікований у західних виданнях, то  цей факт став великим моральним ударом для радянської адміністрації, і дружина з гордістю говорила про те, що текст мав вплив далеко за межами УРСР. 
 Детально та глибоко описує життя родини дисидента, про особисто  пережите   Раїса Мороз ділиться у своїй книзі «Проти вітру».[7]
Міжнародний резонанс і обмін політв’язнів
Судові процеси і багато років ув'язнення завдали значної шкоди здоров'ю дисидента.
На захист Мороза виступили Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк та багато інших.
– Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом – справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі. І я прошу Вас зробити все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас ,– писав Василь Стус у відкритому листі до КДБ.[1]
 Через активність правозахисників у США та Канаді, які організовували протести біля радянських дипломатичних місій, ім’я Мороза                                    стало символом боротьби українців за свободу думки. 
        У квітні 1979 року, аж після п'ятимісячного голодування і під тиском світової громадськості, радянська влада обміняла Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ, арештованих у США. «Акцію» оформили як позбавлення громадянства з видворенням із країни.
Сам Валентин Мороз описував ті події так: «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на Заході України. І безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Пів року Союз торгувався. Бо українця-націоналіста ніяк не хотіли випускати на Захід». 
Якби не обмін, Мороз повинен був би відбути ще 5 років на засланні.[8]
Життя в еміграції та повернення в Україну
За кордоном Валентина Мороза зустріли як героя. Він з дружиною, яка приїхала до нього, оселився в США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис», вів щотижневу радіопрограму в Торонто. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість і з часом про нього перестали згадувати. У 1981 році переїхав до Канади, отримавши громадянство.
 Валентин Мороз повернувся до України у квітні 1990 року. З притаманним йому прямолінійним сарказмом прокоментував своє повернення: «В Канаді був. Перечекав там дощ та й повернувся». З 1997 року постійно жив у Львові.
 Був професором, завідувачем кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті  ім. І. Федорова,  професором кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладачем політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. В останні роки життя видав тритомну монографію «Україна у двадцятому столітті».[8]
   Оскільки Валентин Мороз планував закінчити і видати третю книгу до свого 80-річчя, презентація відбулася у день цього ювілею, бо як часто стверджував історик: «Нікого не цікавлять добрі наміри, усіх цікавить добра продукція!»  Тому презентацію третьої книги Мороз вважав найкращим для себе дарунком.
15 квітня 2016 р. в актовій залі Львівського державного університету фізичної культури (вул. Костюшка, 11) відбулася презентація третьої, заключної книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» відомого українського історика і дисидента, професора Львівського державного університету фізичної культури Валентина Мороза (перша книга побачила світ у 2005, друга – 2012 ).
Захід був організований представниками ЛДУФК спільно з Львівським обласним будинком учителя.
І презентація третьої книги, і 80-річний ювілей знаного історика привернули увагу громадськості. Привітальні слова на адресу ювіляра пролунали з уст посадовців Львова.
Після представлення книги і автора та промови самого Валентина Мороза, виступи продовжилися. Добрі слова про книгу, її особливе місце серед існуючих пострадянських видань з історії України, і чин самого автора, як учасника і символ руху опору 60-70-их років говорили громадський діяч, історик, директор ЛОБУ Володимир Парубій; представник українського педагогічного товариства «Рідна школа» Петро Пітила; від делегації з рідного села ювіляра Холонева  Іван Хвищун; почесний ректор ЛДУФК Мирослав Герцик та інші учасники події.
  Вихід у світ третьої книги дає можливість осмислити і оцінити вже цілісну працю – трилогію історика Валентина Мороза «Україна у двадцятому столітті», яку автор вважає найважливішою працею свого життя. Передмову до третьої книги, як і до двох попередніх, написав відомий в Україні громадський діяч і політик, історик за фахом Андрій Парубій (обіймав пост голови Верховної Ради України).
   Третя книга охопила період в історії України від 1953 до 2000 року. Особливо цікавим у праці є представлення автором руху шістдесятників, до якого належав і сам Валентин Якович, а також, його бачення подій становлення української держави у 90-х роках XX століття.
   Історію України у ХХ столітті Валентин Мороз розглядає як «три українські спроби», маючи на увазі три українські національно-визвольні революції у боротьбі за власну державу. Пояснюючи свою авторську концепцію у третій книзі він пише: «Оскільки в історичній літературі цей термін не є загальноприйнятим, мусимо зупинитись на цьому аспекті ще раз».
Тут взяте за основу порівняння з історією наших західних сусідів – поляків. Після того, як Польща втратила свою державність в кінці 18-го століття, відбулося шість польських спроб відновлення державності: від повстання Костюшка аж до повстання 1905 року. І всі ці спроби закінчувалися невдачею. І аж сьома, як у казці, спроба 1918 року закінчилась відновленням польської, державності. У нашій українській історії все відбулось за три рази (теж казкове число: «Бог любить трійцю…»). Перша українська спроба – це липень 1917 року, коли Українці реально взяли владу в руки на своїй території, а 22 січня 1918 року й офіційно відокремились від Московської імперії. Ця  перша  спроба забезпечила трирічне існування української державності: з 1917 до 1920 року.
     Друга українська спроба – це проголошення Карпато-Української Держави в Хусті 15 березня 1939 року, з наступним Актом 1941 року у Львові плюс довголітня підпільна боротьба УПА аж до початку 50-х років минулого століття.
     І нарешті в 1991 році – третя українська спроба. Це був уже не якийсь «суверенітет-вінегрет», а реальне відділення од Москальської імперії. І так само як польська сьома спроба, так само й наша третя спроба є остаточною. З її часу пройшло вже більше 30-ти років, але українська державність уже не збирається зникати. Звичайно, імперський центр ще довго буде жити мріями про повторне загнання України у москальську клітку, але Україна вперто тримається на мапі світу. Тобто кожний, хто вміє думати, зрозумів, що Україна – це вже не мрія, а реальність назавжди.
     Трилогія історика Валентина Мороза «Україна у двадцятому столітті» і його авторська концепція «погляду на історію «українськими очима»   є  особливо потрібною українській спільноті сьогодні в часі  російської імперської  агресії проти суверенної України.[8]
 Смерть та вшанування пам’яті
Валентин Мороз дожив до свого дня народження – 15 квітня йому виповнилося 83 роки, а  16 квітня серце легендарної постаті, політв'язня радянського режиму й одного з лідерів українського руху опору зупинилося.
«Що міг  зробив. Далі – інші. Царство Небесне», – такими словами сумну звістку на своїй сторінці у Facebook повідомив український письменник Павло Вольвач. 
Валентин Мороз відійшов у вічність 16 квітня 2019 року у Львові, всього за день після 83 річчя. Його поховали на Личаківському кладовищі у Львові, він залишив по собі глибоку думку про свободу і ціну незалежності. 
  За життя він став Почесним громадянином Волині (2017), автором понад 100 наукових праць, символом українського національного спротиву.[4]
Літературно-історичний спадок Валентина Мороза:
Протягом насиченого життя написав понад 100 наукових праць. Доктор гуманітарних наук Державного Коледжу Джерсі, США. 
Серія "Україна в ХХ столітті" обов'язкова до прочитання кожному свідомому українцеві
Твори Валентина Мороза, які ніколи й ні на мить не втрачали актуальності:
«Репортаж із заповідника ім. Берії», 1967
«Хроніка опору», 1970
«Серед снігів», 1971
«Есеї, листи й документи», 1975
«Бумеранґ Мойсей і Датан», 1978
«Тверді мелодії», 1980
«Лекції з історії України», 1982
«Націоналізм XX століття», 1997
«Радіостанція ОУН-УПА "Вільна Україна" (кодова назва "Афродита")», 1998
«У пошуках українського Піночета», 1999
«Галицький газават 1919-го», 2000
«Молодь і процес сучасного українського державотворення», 2002
«Історія спорту та історія війська в українській традиції – паралелі і взаємозалежності», 2003
«Україна у ХХ столітті. Етап перший 1900–1920 рр.», 2005
"Наркоманія" втраченої державності», 2008
«2Українізація», 2008
«Україна у ХХ столітті: політичні партії в Західній Україні у 1919-1929 рр»., 2009
«Сталін і колективізація», 2010
«Створення організації українських націоналістів», 2010
«Пацифікація в Галичині : Україна в ХХ ст.», 2011
«Україна у двадцятому столітті. Книга друга 1920-1953 рр.», 2012
«Карпатська симфонія», 2012
«Процеси ОУН у Львові та Варшаві2, 2012
«Українська Повстанська Армія», 2012
«Голодомор 1932-1933-го», 2012
Життя Валентина Мороза –  це історія не лише однієї людини, а символ боротьби за істину, права людини та гідність нації. Його творчість, сприйняття історії, випробування в таборах, боротьба із системою і підтримка дружини – усе це робить його постать ключовою для розуміння українського національного спротиву XX століття.
Список літератури
1.Василь Стус. З таборового зошита. – «Сучасність». – Ч. 211, 1983. – С. 90.
2. Відкритий лист О. Бердника до президента США Дж. Картера, 17 листопада 1976 р. «Український правозахисний рух». –  «Смолоскип», Торонто-Балтімор. 1978. –  С. 189.
          3.Lenartovych O. Valentyn Moroz: Historian, Writer and Dissident. journals.oa.edu.ua
4.Львівський портал
https://portal.lviv.ua/news/2019/04/17/u-lvovi-pomer-legendarnyj-ukrayinskyj-dysydent-valentyn-moroz  Повідомлення про смерть Мороза (2019).
5. Микола Руденко. Економічні монологи. – «Сучасність», 1978.
6.Moroz V. Report from the Beria Reservation (1974).  diasporiana.org.ua
7.Спогади Раїси Мороз.  http://resource.history.org.ua/item/0010515
8.Український інститут національної пам’яті – біографія Мороза. 
uinp.gov.ua
9. «Шістдесяті роки в Україні». В.Мороз