ВІТАЛІЙ БОБИЦЬКИЙ – НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ БАРИТОН ВОЛИНІ

ВІТАЛІЙ БОБИЦЬКИЙ – НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ БАРИТОН ВОЛИНІ

Сидорук Л. Д., директор Пірванченської гімназії Горохівської МР, 

Якобчук Т. В., заступник директора з навчально-виховної роботи,

Музичук О. І., педагог-організатор, 

Симчук О. В., вчитель початкових класів.

«Ти, Віталію, виспівував мрію. Свою, мою, нашу  про незалежну Україну, якої ми так прагли, про Україну, у якій можна і співати, і думати, і говорити, і жити вільно».

Павло Присяжний

      Віталій Миколайович Бобицький, співак, хормейстер, диригент, державний службовець, усе своє свідоме життя присвятив мистецтву, служив йому вірою і правдою. Його неповторної краси і сили голос, яким з юності виспівував свою душу, проймав щирістю кожне серце, будив спраглий український дух мати свою  незалежну Українську державу… 
      Народився Віталій Миколайович Бобицький 16 лютого 1951 року в сім’ї Миколи Івановича і Клавдії Климівни Бобицьких у селі Пірванче Горохівського району Волинської області.
      Хлопчик ріс у родині, де часто звучала українська пісня. Мама гарно співала. У молодості комісія з Києва запропонувала їй співати у хорі Верьовки, але вона не поїхала, лишилася в селі. Допомагаючи мамі, Віталій слухав її цікаві історії і вони вдвох затягували пісню. Вона знала таємну синову мрію – стати оперним співаком, але мріяла, що син виросте і, може, стане священником.
  Валентина Михайлівна Бондар, перша вчителька Віталія, повела його за руку до першого класу Пірванченської школи у 1958 році. Ішли роки. Він постійно брав участь у різноманітних конкурсах та фестивалях художньої самодіяльності і неодмінно ставав переможцем серед вокалістів. Спеціалісти музичної галузі пророкували йому велике майбутнє. Та хлопець після закінчення восьмирічки (у 1966 році) не став учнем культосвітнього училища, як планував, а продовжив навчання у Горохівській середній школі імені Івана Франка. Без жодних пояснень батьки заборонили йому виїздити із села. Отримавши атестат про середню освіту (1968 р.), пішов працювати помічником тракториста в місцевий колгосп «Дружба». Потім навчався на курсах водіїв при Горохівському автомотоклубі ДТСААФ.
 Вечорами Віталій ходив на репетиції у сільський клуб та брав участь у звітних концертах.
 З травня 1969-го по листопад 1971 р. проходив строкову службу в армії. Армійські будні не завадили йому стати солістом ансамблю пісні і танцю військової частини.
 Після завершення служби два роки працював водієм-інкасатором Горохівського відділення держбанку України. У Горохові пішов на прослуховування до керівника чоловічої хорової капели Валентина Рихтовського. Прослухавши його, талановитий керівник зрозумів, що той не може бути без пісні, а пісня без нього. Віталій став солістом капели з першого дня перебування в ній.
      У квітні 1973 року одружився з Галиною Іванівною Приходою, жителькою села Красів Горохівського району. У вересні цього ж року став студентом Луцького державного музичного училища, яке закінчив у 1977 році. У 1974-му народилася донька Вікторія, а у 1981-му – друга донечка  Наталія. Дружина і доньки також присвятили своє життя мистецтву.
      Професійну мистецьку діяльність розпочав у якості артиста-вокаліста Черкаського народного хору. Згодом повернувся на Волинь, де був призначений на посаду директора Іваничівської дитячої музичної школи (1978-1988). Постійно надавав допомогу клубним установам району, був солістом духового оркестру, народного оркестру викладачів школи, учасником усіх концертів і масових заходів у райцентрі, де створив і очолив сім хорових колективів.
       З 1988 по 1993 рік керував колективом Нововолинської музичної школи. Створив при школі оркестр народних інструментів і став його солістом, відновив роботу камерного оркестру. Надавав постійну методичну і практичну допомогу аматорським колективам Палацу культури міста. Був солістом естрадного, духового і дитячого домрового оркестрів. Створив у 1989 році чоловічий вокальний гурт «Братове», який у 1992-му був відзначений званням «народний».
      У 1990 р. в Нововолинську проходять страйки шахтарів, вчителів, людей різних професій. Спрагло відчувається вітер свободи. До волі треба конче зробити крок уперед. Хтось має бути першим. Директор музичної школи Віталій Бобицький першим підіймає над навчальним закладом у місті українське національне синьо-жовте знамено. Наче завмерли і вчителі, і учні: «Ще не вмерла Україна» співав директор. І школа підспівувала.
      Він так хотів, щоб люди завжди і всюди жили в мирі, щоб навчилися чути й розуміти один одного, щоб душевна пісня однаково доторкалася до сердець всіх, кому судилося жити на планеті Земля. Він хотів, щоб увесь світ знав, що є країна Україна і живе в ній мудрий, працьовитий та талановитий народ. Він дав собі слово, що не співатиме пісень російською й дотримував його.
       У 1993 переведений на посаду завідувача відділу культури Нововолинського міськвиконкому, а у 2002-му очолив Навчально-методичний центр культури Волині. Зарекомендував себе професійно грамотним керівником, ініціатором і організатором багатьох міжнародних, всеукраїнських, обласних і міських культурно-мистецьких заходів (Міжнародний фестиваль народного фольклору «Берегиня», Всеукраїнський конкурс хорового мистецтва імені Лесі Українки, Всеукраїнська лабораторія-майстерня із соломоплетіння «Солом’яний бичок», Міжрегіональний конкурс директорів районних будинків культури і народних домів «Просвіта» «Кращий за професією», Всеукраїнський конкурс виконавців на цимбалах і сопілці «Волинська гуковиця»). Багато праці доклав до підготовки й успішного проведення творчих звітів майстрів мистецтв та художніх колективів області в Національному палаці мистецтв «Україна» (Київ, 1999, 2001, 2003 рр.). Брав у них участь як режисер, соліст-вокаліст і ведучий.
      Рідне Пірванче… Воно було у серці Віталія Бобицького. На згадку усім нам залишився відеокліп відомої особистості з рідною ненькою «Осінні дощі відшуміли…»
      Він був надзвичайно талановитою людиною, присвятивши частину свого життя роботі в сфері культури. Його глибокий та культурний голос нікого не залишав байдужим. Всі, хто знав його, відзначали його добру вдачу та велике серце.
      Особливе місце в житті цієї людини займала церква, адже мама і тато, співаючи в церковному хорі, навчили сина духовних пісень. Приїжджаючи в  Пірванче на великі свята, він постійно співав у  місцевому хорі Свято-Покровського храму. Його проникливий голос створював особливу атмосферу благословення.
      Серпень 2010 року… Село Пірванче святкує 440-у річницю першої згадки про село. У місцевому народному домі «Просвіта» зібралися жителі і гості с. Пірванче на святковий концерт. Серед шанованих гостей був присутній,  на той час вже важко хворий, Віталій Бобицький. Виступаючи перед односельчанами, він сказав, що найважче говорити перед публікою, яка тебе виховала. «Я хвилююся, як перший раз вийшов до дошки. Шлях пройдений здається не малий, але завжди я його відмірював від цього місця, на якому ми зараз знаходимося. Адже наше село є центром Всесвіту. Воно для нас найкраще, воно для нас наймиліше. Я вдячний всім тим, хто не покинув  його, а ті, кого розкидала доля, хто не проживає в селі,  я вважаю, що вони думками тут. Бо тут наші батьки, наші пращурі, могили наших предків, родичів…».
      Дуже хотів співати «А я до Вас з піснями, друзі, йду. Без Вас і пісні жити б я не міг».
      Це був останній його виступ на сцені із піснями «Два кольори», «Шабелина» («Ой хмариться»), «Українська родина», «Стоїть козак на чорній кручі» в будинку культури с. Пірванче. 
      Під час виступу він зауважив, що коли в селі функціонує церква, коли є школа, коли є ФАП, коли є дитячий садочок і коли є центр культури, тоді люди будуть відчувати себе захищеними, повноцінними і будуть робити все, щоб підтримати це село в належному стані.
      Віталій Миколайович сказав, що можна пройти земний шлях по різному: можна залишити за собою слід чи не залишити…
      Він подарував у бібліотеку села Пірванче книги і подякував Г. Є. Сидорук, завідуючій бібліотекою, за те, що вона ще в дитинстві привчила його до книжки.
      На завершення свята він подякував усім присутнім і заспівав «Многая літа».
      16 лютого 2011 року земляки поїхали до Луцька привітати митця із 60-річчям. А 10 березня Волинь облетіла страшна звістка – не стало співця Волинського краю…
      Жителі с. Пірванче завжди пап’ятатимуть про свого талановитого земляка.   Віталій Бобицький похований на місцевому кладовищі.
      До сьогодні теплими словами про нього діляться односельчани Боявець Л. Г., Сидорук Г. Є., Кащенюк Р. Я., Слобода Т. М., Стець Н. В., Куць З. П., Павлюк В. Г., Бондар Л. М….
      Віталій Бобицький був чиновником від мистецтва. Міг просто сидіти у високому кріслі  і керувати. Але в його серці жила мамина пісня, і була вона українською і кликала його вперед, і змушувала зануритися в безмежне море творчості, щоб бентежити людські серця і вести їх за собою. Його голос з кожним роком усе гучніше звучав на багатьох сценах міста. Віталій Бобицький був солістом оркестру духових інструментів й капели бандуристів «Срібні струни» Волинського державного училища культури і мистецтв, студентської хорової капели Інституту мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки, чоловічого вокального гурту «Козаченьки» Луцького педколеджу. А ще презентував пісні Мирослава Стефанишина й Олександра Каліщука. То був пік їхньої творчої діяльності.
      Мудрий і доброзичливий керівник, багата душею людина, він виховав не одне творче покоління, давав дорогу і підтримував талановиту молодь, умів достойно шанувати старших. 
       У розквіті творчих сил, на високому злеті він залишає по собі щедрий ужиток добрих справ, чимало прекрасних мистецьких дійств, що увійшли в історію культури Волині, нашої держави. Він був їх серцем, організатором, генератором ідей,  їх творцем.
      Щороку проходить обласний конкурс солістів-вокалістів та ансамблів малих форм імені Віталія Бобицького. Конкурс проводиться в трьох номінаціях: «Академічний спів», «Народний спів», «Естрадний спів» та чотирьох вікових категорій. 
       Нагороджений багатьма Почесними грамотами Волинської обласної адміністрації, обласної ради, управління культури і туризму Волинської області.
Нагороди
Подяка Президента України (Київ, листопад 1999 р.) – за просвітницьку діяльність у розбудові Української держави. (Леонід Кучма)
Почесна Грамота Кабінету Міністрів України та медаль (посмертно – Київ, 17 березня 2011 р.) – за вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку національної культури, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність. (Микола Азаров)
Диплом учасника заключного етапу фестивалю мистецтв України Міністерства Культури і Туризму України (Київ, 2009) – за високу творчу майстерність (соліст). (В. Вовкун) (Творчий звіт у Києві)
Почесна Грамота Міністерства Культури і Туризму України (Київ, 2011) –за вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність (М. Кулиняк).
Диплом лауреата Всеукраїнського огляду народної творчості Волинської Обласної Державної Адміністрації (Луцьк, 1999) – за вагомий внесок у розвиток української культури, високі творчі досягнення. (Творчий звіт у Києві)
Почесна Грамота Волинської Обласної Ради (Луцьк, 10 лютого 2001) – за вагомий особистий внесок у розвиток аматорського мистецтва, відродження і пропаганду національної культури, активну участь у проведенні Всеукраїнського огляду народної творчості, присвяченого десятій річниці Незалежності України. (Творчий звіт у Києві)
Почесна Грамота Волинської Обласної Державної Адміністрації (15 лютого 2001) – за сумлінну працю в органах виконавчої влади, вагомий особистий внесок у розвиток аматорського мистецтва, активну громадську діяльність.
Диплом лауреата Всесоюзного огляду художньої творчості (соліст, Київ, 1985).
Почесна Грамота Волинського Обласного Управління Культури (Луцьк, 1998) – за культурно-просвітницьку роботу, значний внесок у розвиток художньої народної творчості, активну громадську діяльність.
Почесна Грамота Волинського Обласного Управління Культури (Луцьк, 2001) – за багаторічну працю на культурно-освітній ниві, значний внесок у розвиток аматорського мистецтва, активну громадську діяльність.
Почесна грамота Управління Культури Волинської Обласної Державної Адміністрації (Луцьк, 2006) – за багаторічну творчу працю, значний внесок у розвиток і пропаганду музичного мистецтва, активну концертну діяльність.
Почесна Грамота Управління Культури і Туризму Волинської Обласної Державної Адміністрації (Луцьк, 2008) – за багаторічну плідну працю, значний особистий внесок у розвиток української культури, аматорського мистецтва.
Почесна Грамота Луцької міської ради (Луцьк, 2011) – за багаторічну творчу працю, активну громадську позицію, вагомий особистий внесок у розвиток культурно-мистецької спадщини України, національно-патріотичне виховання молоді.
Почесна Грамота Волинської Обласної Державної Адміністрації (16 лютого 2011) – за багаторічну творчу працю, вагомий особистий внесок у розвиток аматорського мистецтва, високий професіоналізм, активну участь у культурно-мистецькому житті краю.
Газетні публікації:
Без «вчора» не було б і «завтра» // Наше місто. – 08.06.2000 р.
Неперевершений баритон Волині // Замок. – 10.02.2011.
Пам’яті Віталія Бобицького // Горохівський вісник. – 19.03 2011.
Нашому Віталію Бобицькому // Горохівський вісник. – 24.03.2012.
Вірші: Любов Мілевич «Світ затужив» // Життя, що стало піснею. – C. 100.
Ігор Баранюк «Волинський соловейко» // Життя, що стало піснею. – C. 101.
Олександр Каліщук «Прощай на віки, любий друже» // Життя, що стало піснею. – C. 102.
Віра Озимук «Батьківська земля».
Пісня: Музика Петра Старушика, слова Діани Радчук «Присвята» // Життя, що стало піснею. – C. 103.
Джерела
1.    https://musical-world.com.ua/artists/bobyczkyj-vitalij-mykolajovych/
2.    Книга «Життя, що стало піснею» // Автор-упорядник Т. Х. Мазурок
Газетні публікації:
3.    Патріот, свівець України // Волинь-нова. –  17 лютого 2011.
4.    Лишив по собі добрі справи // Волинь-нова. –  15 березня 2011.
5.    https://www.facebook.com/share/1Foj9hb9VY/
6.    Відеоматеріали зі свята с. Пірванче.