Горохівський ліцей №1 ім. І. Я. Франка в контексті історії м. Горохова ХХ-ХХІ ст. як один із інтелектуальних осередків Волинської області

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ №1 ІМЕНІ І. Я. ФРАНКА В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ МІСТА ГОРОХОВА ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ ЯК ОДИН ІЗ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ ОСЕРЕДКІВ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Фищук Надія Володимирівна, директор Центру професійного розвитку педагогічних працівників Горохівської міської ради, історик, краєзнавець
Кульган Тетяна Віталвна, вчитель української мови та літератури Горохівського ліцею №1 ім. І.Я. Франка Луцького району Волинської області

Горохівський ліцей №1 ім. І. Я. Франка – це навчальний заклад, який знаходиться у Волинській області. Його історія розпочинається на  початку    ХХ ст.
 Ліцей є одним з провідних освітніх закладів у громаді.  
За часів царської Росії в Горохові було двокласне паралельне училище на території теперішньої музичної школи. Коли територія відходить до Польщі, на базі цієї школи організували польську народну семирічну школу. Першим її директором був Станецький (прізвище та ім’я не відомі). Викладання велося лише польською мовою. Української мови була одна година на тиждень.  У школі навчалися учні різних національностей: поляки, українці, євреї. Релігія, закон Божий викладалися окремо для кожної із національностей. На уроки приходили ксьондзи, священик, равіни.
Згодом директором стає Корпач (прізвище та ім’я не відомі) (до 1938 р.). Коли територія міста була включена до складу Радянського Союзу, він був призначений учителем географії.
У 1928 р. була відкрита спеціальна єврейська школа (район магазину "Аврора" розташування ательє "Берізка"). 
На території міста також діяла народна школа, вона була розташована по вулиці Кірова (сучасна назва Козацька, за часів поляків Гурна, за часів радянської влади Ворошилова, згодом Кірова). Приміщення було придбане у дворян (біля входу до ринку). 
Історичні події, що відбувалися протягом ХХ століття в українському суспільстві, вплинули на процес розвитку освіти регіону. На підставі умов Ризького мирного договору, підписаного 18 березня 1921 р., території Холмщини, Підляшшя, Західної Волині та Західного Полісся відійшли до складу Речі Посполитої. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Таким чином, територія українських земель, включених до складу Другої Польської Республіки, становила 125,7 тис. км2, і проживало на ній близько   5 млн. українців.
Одночасно з процесом приєднання західноукраїнських земель до складу Польщі розпочався процес їх державно-правової уніфікації. Так,                       1 березня 1921 р. на підставі закону від 4 лютого 1921 р. «Про врегулювання політико-правової ситуації на землях, приєднаних до Речі Посполитої за умовами прелімінарного миру, підписаного в Ризі 12 жовтня 1920 р.» було створено Волинське воєводство з центром у Луцьку. 
Становлення польських органів державної влади на Волині в перші роки проходило з великими труднощами. Чи не найбільшою проблемою була нестача кваліфікованих місцевих кадрів. Адже від самого початку польського адміністрування на Волині головним критерієм, на який зважали під час прийняття на роботу державних службовців, була національність. До органів державної влади брали переважно поляків. Однак кандидатів на державну службу було дуже мало. За підрахунками польського історика В. Меджецького, на Волині в цей час налічувалося близько 2000 осіб (великі землевласники, лікарі, адвокати, вчителі), які належали до верстви польської інтелігенції. Цієї кількості людей було недостатньо для того, щоб сформувати місцевий апарат влади, тому державними службовцями ставали чи не всі охочі (поляки), незалежно від їх кваліфікації. 
Протягом 1920-х років на території містечка було чотири школи: гімназія – зараз головний корпус Горохівського ліцею №1 ім. І. Я. Франка; «Школа повшехна» (семирічна) – головний корпус через доріжку від музичної школи, 2-й корпус – на місці круглого павільйону на ринку; «Тарбут» (єврейська школа) – біля лазні; «Школа заводова» – на місці торгової бази. 
У роки польської окупації західноукраїнських земель освіта українського населення і надалі перебувала на дуже низькому рівні. Згідно з переписом від 9 грудня 1931 року, не вміли ні писати, ні читати в цілому по Горохівському повіті. У самому містечку відсоток писемних був дещо вищим, ніж в цілому в повіті. Не вміли ні писати, ні читати 45,9 % від сього населення повіту.
Поляки були зацікавлені, щоб освіту здобували перш за все їхні діти, тому й відкрили в місті загальноосвітню школу. Навчали тут грамоти польською мовою. Українська ж мова вивчалась  факультативно. Проводили тут уроки релігії, історії, математики, граматики. 
У 20-х роках багато поміщицьких земель було роздано польським осадникам. Коли ж виросли їхні діти, то виникла потреба більш повноцінної школи із середньою освітою. 1934 року міністерство віросповідань і народної освіти відкрило в Горохові чотирикласну філію Луцької державної       гімназії   № 704 імені Тадеуша Костюшка. У перший рік  тут навчалося  43 учні, кількість яких в 1939 році збільшилася до 227. Вступали сюди й українські діти, але  перевагу мали, звичайно, діти-поляки. 
У Волинському обласному архів зберігається книга обліку видатків міського самоврядування, у якій наведено фінансову звітність. 
За матеріалами бюджетної книги 1939-1940 рр.:
– на будівництво школи виділялося 45210,99 злотих, а також зазначається, що протягом 1937-1938 років на будівництво було витрачено 30765 злотих. Товариство сприяння будівництву народних шкіл отримало 8 тисяч злотих, як оплату за виконану роботу;
– у кошторисі прописується, що тисяча злотих виділялася на купівлю шкільної аптечки, мила, посуду, піску для господарського використання, гасу олеон для освітлення. Така сума нараховувалася систематично протягом 30-х  років ХХ століття;
– у розділі видатки на освіту закладалося 11071,81 злотих на потреби галузі. Також формувалася субвенція для єврейського закладу освіти «Тарбут» у розмірі 500  злотих. 
У 1938 році міське управління розпочало будівництво семирічної гімназії, але до 1939 року була виконана лише третина робіт. У 1939 році в Горохові діяла семирічна школа, в якій навчалось 864 учні; парафіяльна школа, де було 110 учнів; єврейська школа. Проте класних кімнат не вистачало, і навчання проводилось у три зміни. в усіх закладах навчання проводилися польською мовою. На території ринку знаходилась філія «повшехної школи». 
При гімназії була їдальня на 120 чоловік, теплиця. Обладнання кабінетів було достатнє для якісної освіти. Корпус № 2 частково був збудований до 1939 року, а закінчений після війни.
У 1940 році відкрилася середня школа з українською мовою навчання та дві семирічні з польською та єврейською мовами навчання. На будівництво нового приміщення середньої школи облвиконком виділив більше 35 тисяч карбованців. 
Західна Волинь належала до регіонів із надзвичайно строкатим національним і релігійним складом населення. Це був багатонаціональний край, де перетиналися різні релігійні конфесії та культури, що потребувало від уряду вироблення особливих підходів до розв’язання проблеми міжнаціональних і міжконфесійних відносин. 
За роки Другої світової війни кількість населення Горохова зменшилась, проте в післявоєнні роки вона зросла: 1949 р. – 2,3 тисяч, 1956 р. – 3, 6 тис., 1959 р. – 4,4 тис., 1969 р. – 5.5 тис. чоловік. 
У післявоєнний період у Горохові розгорнулось велике будівництво. Тут було піднято з руїн 2 корпуси середньої школи, споруджено третій. У 1969 року в місті діяла одна школа, в ній працювало 80 учителів. Директору школи І. Я. Гришаю та завучу В. В. Фещаку було присвоєно почесне звання заслуженого вчителя України. 
СПОГАДИ ГІМНАЗИСТКИ ВЕРЕМЧУК Є.О.
(в дитинстві Стопачинська)
Гімназія – це прекрасний період мого життя, світлий і веселий.
Перша моя зустріч з нею відбулася в 1934 році, коли нас, старшокласників загальноосвітньої школи, привели на відкриття і освячення гімназії.
Це було так урочисто та багатолюдно.
 У дворі на спортивній площадці вишикувались гімназисти. Вони були такі радісні, красиві в парадній формі, з квітами в руках. На урочисте відкриття прийшло багато міщан, польських урядовців, всі учні 6 – 7 класів загальноосвітньої школи, католицькі священники, настоятель православного храму. Ми дивились на гімназистів заздрісними очима, як на щось високе і недосяжне.
Сама будівля вражала розмірами, величністю, великими світлими вікнами. Освячення пройшло дуже піднесено і вразило всіх. Потім декого із мешканців міста запросили на екскурсію всередину приміщення. Це було надзвичайно! Широкі світлі коридори, величезні класні кімнати, поліровані столи й крісла для учнів, паркет, начищений до блиску, спортивний зал, роздягальня та душові кабінки, зал для трудового навчання, внутрішні туалети – це було на грані фантастики.
Для кожної дитини було заповітною мрією стати учнем цього навчального закладу. Але це було майже неможливо. Потрібні були гроші (та ще й немалі): плата за навчання, придбання форми, книг, спортивного одягу.
Мені пощастило – 1938 року я стала гімназисткою. В основному приймали туди після 7 класу загальноосвітньої школи. Але для найкращих учнів робили винятки – приймали після 6 класу. Я потрапила в їх число.
Памʼятаю день вступних іспитів. Я прийшла разом із татом і від хвилювання тремтіла, мов осиковий листок, стоячи під дверима спортзалу, де сиділи члени екзаменаційної комісії. Зайшовши туди, я побачила три групи екзаменаторів. Підійшла до знайомого складу. То був ксьондз - пробощ, один із вчителів і ще якийсь урядовець. Я вибрала саме їх, бо знала пана ксьондза   ( мій тато був у досить близьких стосунках з ним ). Назвала своє прізвище Стопачинська і тут же почула запитання: «Полька?» Я остовпіла і відповіла: «Ні, я українка». Хвилинка мовчання і ксьондз сказав: «Очевидно у неї польське коріння. Ви чуєте: це польське прізвище». 
Зараз уже не можу чітко пригадати запитань, які мені ставили. Пам’ятаю: розповідала про герб Польщі, про гімн, читала якийсь вірш, написала кілька речень під диктовку. Все закінчилось добре і я стала гімназисткою.
Розпочалося навчання. Після малої будівлі школи все вражало.
Заходиш широкими мармуровими сходами і... шок. У дверях стоїть швейцар в лівреї (пан Адам), мірить тебе холодним поглядом, перевіряє чи чисте в тебе взуття... Далі – роздягалки. Для кожного окрема поличка на взуття, одяг, головний убір. Кожен має свій номерок. Перезуваєшся в тапочки – і в клас.
Кабінетна система навчання. Предметів багато: польська мова і література, французька чи німецька, латинь, історія, географія, фізика, математика, українська мова, фізкультура, трудове навчання. Саме йому приділялося багато уваги. Кабінет трудового навчання був на другому поверсі. Приміщення досить просторе. Там стояло 10 швейних машинок. Дівчаток вчили шити, вишивати, в’язати гачком і шпицями. Хлопців вчили столярному ремеслу та багатьом іншим необхідним речам.
Також приділялася увага фізичному вихованню. Спортзал мав необхідні снаряди. Взимку ходили кататись на лижах та ковзанах. З інших предметів вимоги були теж великі, програми важкі. Але було цікаво. Клас був великий. Вчились і українці, і євреї, і, звичайно, найбільше було поляків. Спілкувались польською мовою на уроках і на перервах, якщо чули вчителі. В побуті спілкувались українською.
Дисципліна була дуже сувора. У двір навіть влітку не виходили, щоб не наносити бруду. На перервах у коридорах ходили парами і повторювали уроки під наглядом чергових вчителів.
Кожної неділі всі гімназисти строєм ходили в церкву, костел та синагогу на ранні відправи з учителем релігії.
  Дирекція та вчителі гімназії строго контролювали дотримання правил носіння форменного одягу. Доскіпувались навіть до таких дрібниць, як колір взуття (чорне чи коричневе), колір шкарпеток чи панчіх, силуету пальто, блузки чи спідниці.  Пам’ятаю, як четвертокласниця одягла приталене зимове пальто, а не пряме під пояс. Її перед усіма учнями змусили зняти його і забрали в учительську, де воно висіло до закінчення навчального року. Можливо, це було занадто суворо, але нас це не засмучувало. Ми вийшли з дитячого віку й увійшли в підлітковий, а потім стали юнаками та юнками.
     Зовнішній лоск і виправка робили нас вищими за ровесників школярів із звичайної школи. Ми знали, що є предметом захоплення й заздрості. 
     Організовували поїздки в сільські школи. Кожен клас  –  в якусь іншу школу. Це було щось на зразок шефських візитів.
Підводи замовляла й оплачувала дирекція гімназії. Відбувалися змагання з волейболу, виступи художньої самодіяльності. Нас пригощали обідом, а потім ми весело поверталися додому. Були також походи в ліс, танцювальні вечори для старшокласників.
Пам’ятаю, на Масницю нам організували «веселий четвер», пригощали тістечками й гарячим какао.
Були, звичайно, й неприємні моменти. Всі ми відчували нерівне ставлення до українців та євреїв, зверхність поляків, але це нас не дуже засмучувало. Нас було багато, і ми ще не зовсім усвідомлювали поняття другорядності. Щастя вчитись у такому шикарному приміщенні, користуватись благами цивілізації затьмарювало гіркоту деяких болючих моментів.
     Але все це закінчилося у вересні 1939 року з приходом радянської влади. Розпочиналась інша епоха в житті гімназії й усіх нас. Але це вже розповідь інших людей.
Із зміною влади відбулися зрушення і в освіті горохівчан. 
Було відкрито вечірню школу. 
У денних 1-7 класах навчалися 70 учнів.
У містечку були організовані тримісячні курси для приїжджих учителів. Жили приїжджі вчителі в будиночках по вулиці Лисенка. 
По селах батьки за старим звичаєм відпускали дітей до школи лише тоді, коли не треба було пасти худобу. 
Для заохочення організовувалися перегляди відеофільмів. На подвір'ї школи грав часто оркестр, який притягував молодь. Перед танцями читалися лекції.
З 1941 року до січня 1942 року школа – німецька гімназія. У 1942-1943 роках – Торговельна школа. Осередок патріотизму.     
Під час війни працювала семирічна школа там, де тепер знаходиться музична.  Називалася вона трудовою школою, в ній готували учнів до праці. Німецька окупаційна влада згодом закриває і цю школу. Дітей перевели у приміщення  на території ринку. Було лише чотири класи. Директором став Н. Димнич, учителями О. П. Времкович, А. І. Ємчик, В. Гладишкевич. З весни 1944 р. навчання в Горохові припинилося аж до осені 1944 р. Взимку 1944 р. було спалено спортивний зал і корпус школи по вулиці Лисенка.
Німці  спалили все передмістя Горохова, а населення вигнали на пірванецьку дорогу і планували відправити людей у Німеччину, але вони ховалися у навколишніх селах. 
Коли звільнили Горохів, школа була в руїнах. Директором школи призначено Лупоховича ( ім’я та по батькові не відомі) з Квасова, заступником  А. Л. Братуня. Школу розмістили по вулиці Кірова в трьох будинках поряд. Дітей в класах було мало, бо в місті залишилося біля 2 тисяч жителів. Працювало  10 класів у дві зміни. Батьки, учні, вчителі стали відбудовувати семирічну школу (корпус №2). Для цього міською радою було виділено 3 будинки осадників. Розібравши житла, перенесли вікна, двері, підлогу, покрівлю і на зиму увійшли в школу. Опалювали буржуйками. Діти сиділи в головних уборах, рукавицях. Писали на газетах, старих книжках між рядками, але вчилися добре. Була хороша дисципліна. Діти були чемними, працьовитими. Вчителі були дружні. 
У 1944 році, коли вся територія України була визволена від німецько-фашистських загарбників, і в Горохові розпочалася відбудова зруйнованого війною господарства, в школі теж відновилося навчання.
«Було важко. Нас усіх торкнулася війна. Ми потребували уваги, підтримки, теплоти і любові. Наше дитинство здебільшого було обпалене сирітством…»
Спогади випускників. Спогади вчителів школи
«Було по-різному. Ми були молодими. Закінчили учительські інститути на Київщині, Житомирщині, Чернігівщині та Полтавщині. Нас направили працювати на Волинь у місто Горохів».
 «Ми приїхали до вас не в пошуках слави і нагород. Наші прагнення були простішими: вчити дітей писати і читати, виховувати в дусі людяності і доброти.»
У 50-х-60-х роках між корпусами стояли лавки. На них на перервах відпочивали учні. На клумбах цвіли піони та троянди. На території школи було близько 280 екзотичних дерев. Серед них платан південний, сакура, червоний дуб, амурський оксамит, чорна горобина.
А ще був зелений клас, в якому так любили допізна засиджуватися старшокласники. Клас був обсаджений виноградом і плющем, а при вході росли трояндові кущі.
   У 50-х-60-х роках школу можна назвати  – Школою праці. Саме в цей час у навчальному закладі були закладені парники, діти працювали в теплиці, доглядали бджіл у 5-ти вуликах. Садиба школи була  великою – 5га. Кожен клас мав свою територію – клумби, розарії, плодові розсадники і полуниці.       
Але і це ще не все. Бригада хлопців-десятикласників із 30 чоловік на чолі із вчителем фізкультури Баламутом Олександром Миколайовичем формувала цеглу на виробничих площах цегельного заводу. Вони зробили  200 тисяч цеглин. Із 100 тисяч  були побудовані гаражі для шкільної машини і трактора. Споруджена майстерня. 
Було б несправедливо, якби ми не сказали, що наш навчальний заклад в кінці 60-х років називали школою здоров’я. В ній налічувалося 40 класів-колективів. Для уроків фізкультури було закуплено 200 пар лиж. За урок учні встигали пройти на лижах від школи до Цегівського лісу і повернутися назад.
Вчителі працювали не заради слави. Для них найвищою нагородою було визнання нашої школи як навчального закладу, де дають хороші результати у  навчанні та вихованні дітей.                                     
 22 жовтня 1956 року стало історичною датою в житті колективу Горохівської середньої школи. Їй було присвоєне ім’я Івана Яковича Франка.
Для нас, нинішніх вчителів та учнів, ця подія надзвичайна.
Ми любимо свою школу. І гордимося тим, що вона носить ім’я такої великої людини – поета, публіциста, громадського діяча, перекладача і фольклориста. Себе називаємо франківцями.  
Був утворений хор учителів. Він був  великим. Складався із 45 педагогів. Учительським та учнівським хорами керував Хома Ілліч Грушковський – людина інтелігентна, мудра і світла, математик і лірик.
У школі діяла  кімната казки. Стіни в цій кімнаті були розмальовані сюжетами з казок. Був там і Івасик-Телесик, і Попелюшка, і Червона Шапочка. У шафах класу – ціла бібліотека казок. Поруч – альбоми з малюнками дітей.                                                
Організовувалися екскурсії до Львова і Луцька, в Колодяжне, до Берестечка. Здійснювалися вони шкільною автомашиною, обладнаною тентом. На кузові разом з учнями їхали і класний керівник, і вчителі-предметники, і навіть директор школи.                                            
А ще саме в ці роки учні школи посадили навколо стадіону липи і клени, а потім ліс на площі 10 га.                                                               
У навчальному закладі був крільчатник на 25 кролематок. Кроликів доглядали діти.  
Учителі проводили уроки-диспути, уроки-панорами, уроки-семінари, саме в 1960-1970-х роках став утверджуватися авторитет школи в районі. Львівські та Волинські вузи охоче приймали наших випускників в число своїх студентів. Школа направила, а потім забрала назад у школу 26 своїх найкращих випускників. 
У 80-90-і роки директором школи був Богуславець Олександр Харитонович. Любив читати, аналізувати, порівнювати, відвідувати семінари і уроки вчителів. Чудово співав. Був членом чоловічої капели, яка тоді часто виступала в Будинку культури. За короткий час йому вдалося поліпшити матеріальний стан школи. Практично в усі класи були закуплені нові меблі. 
У 1981 році директором школи був призначений Савченко Андрій Дмитрович, людина з глибоким розумом, гнучким мисленням і надзвичайною працьовитістю 
У 1987 році на посаду заступника директора школи з виховної роботи була призначена Литвин Надія Євгенівна, вчитель з великої літери, автор Гімну школи. Вона продовжила і примножила напрацювання своєї попередниці. Саме в цей період був створений вчительський ансамбль «Червона калина».
Кінець 90-х років приніс школі численні перемоги на Всеукраїнських олімпіадах з української мови та літератури, математики. У 1995 році Поліщук Вікторія стає лауреатом Всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури. У школі було відкрито математичний клас.
Навчальний заклад у 2000-них роках випускав шкільну газету «Ми-франківці». Шкільного вісник «Ми-франківці» – лауреат Всеукраїнського конкурсу шкільних газет.                                                                                  
Гортаючи номери шкільного вісника за 2000-2015 роки, як на інтелект-карті, засвітилися найкращими гранями усі ті важливі події з життя школи, які відбулися в ній за цей короткий період часу.
     У травні 2006 році в місті Львові відбувся І Всеукраїнський форум шкіл, які носять ім’я І. Я. Франка. Серед делегатів були представники  нашої школи, а згодом був створений музей історії школи, в якому є відділ, присвячений Каменяреві.                                                            
Все це велика і плідна робота. Як результат її, у 2009 році школа імені Франка міста Горохова стала переможцем Всеукраїнської акції «Флагман освіти і науки України». Ініціатором участі в акції була директор школи з 1995 до 2010р. – Іраїда Олександрівна Костецька. Книга вийшла друком 2009 року, містить опис навчальних закладів України, зокрема, розміщена стаття про наш ліцей. 
З 2010 року очолює школу Віктор Миколайович Савчук, свою увагу зосереджує на навчального процесі, на учневі, надання кожному свободи вибору та можливостей реалізувати потенціал. Маючи власну стратегію розвитку закладу. Директор не лише зберіг контингент учнів, а й створив умови для навчання 694 учнів. Став одним із ініціаторів створення шкільного наукового товариства «Інтелект». Директором було підписано договори про співпрацю з вищими навчальними закладами, примножено матеріальну базу школи: здійснено капітальний ремонт корпусу №3, актового залу, фойє корпусу №1.
Беручи до уваги найкращі традиції, колектив педагогів на чолі з директором пропонує своїм учням освітній досвід, який максимально розкриває їхній навчальний потенціал, вчить їх створювати кращу версію як самих себе, так і суспільства. 
         Педагогічний колектив школи – це колектив однодумців, який успішно вирішує завдання сьогодення і впевнено дивиться в майбутнє. 
Молоді душею, творчі, повні життєвої енергії вчителі з особливим трепетом і повагою відносяться до звичаїв і традицій, які формувались попередніми поколіннями.
 Навчальний заклад має символіку – герб і гімн.
Сучасний освітній простір гнучкий, наповнений, створює різноманітні можливості для різних видів діяльності, мотивує до навчання, тому зусилля дирекції ліцею спрямовані на створення такого освітнього простору.
У школі функціонує єдина онлайн-платформа для організації та управління освітнім процесом під час дистанційного навчання – SMART школа.  Це дало змогу адміністрації закладу, учителям та здобувачам освіти швидко створювати уроки та доповнювати їх додатковими матеріалами, завантажувати результати роботи на особисту сторінку для їх подальшої перевірки, виставляти оцінки та вести класний журнал, відстежувати активність здобувачів освіти, активність учителів, вести моніторинг навченості всіх учнів школи. Платформу  створив учитель інформатики Кулай В.С.
У педагогічному колективі нашого ліцею багато справжніх професіоналів, патріотів закладу, фанатів своєї справи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1.    Гришай І. Я Одержимість. Нотатки директора школи: Документальна повість. – Луцьк: Надстир'я, 1988. – 188 с.
2.    Крамар Ю. В. Західна Волинь 1921−1939 рр.: національно-культурне та релігійне життя : монографія / Юрій Вікторович Крамар. – Луцьк : Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2015. − 404 с.
3.    Сіячі розумного, доброго, вічного: Заслужені вчителі Горохівщини. – упор. Є. В. Карп'як. – Луцьк: Надстир'я, 2017.- 32 с.
4.    Сузіря вчительських доль/Упор. Є. В. Карп'як. Луцьк: Надстиря, 2020. 192 с.   
5.    Чучман Л. П. Горохів. Історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Надстиря, 2001. – с. 215
6.    Фонд 182 , опис №1, справа№10 на 29 аркушах. Бюджет містечка Горохів на 1939-1940 рр.
7.    https://konkurent.ua/
8.    https://photo-lviv.in.ua/
9.    https://www.facebook.com
10.    https://www.voladm.gov.ua/new