У ДУБОВІЙ КОРЧМІ ПИЛИ ПИВО…

У ДУБОВІЙ КОРЧМІ ПИЛИ ПИВО…

Микола ЯКИМЕНКО, краєзнавець, м. Луцьк

      У статті йдеться про організацію торгівлі в сільській місцевості в 1920-1930 роках, коли Волинь належала Другій Речі Посполитій. Зокрема в Дубовій Корчмі – єдиному в Україні (до 2020 року) селі розташованого відразу у трьох районах: Горохівському, Луцькому і Демидівському. 
       «Наша минувшина завжди таємнича і щемна. Скільки думок будить стара кам’яниця над дорогою, давнє знаряддя в клуні, альбом із пожовтілими від часу фотокартками. Усім цікаво, як жили, працювали і відпочивали наші дідусі і бабусі, що вони їли і пили, як ярмаркували. Про все це будемо розповідати в матеріалах під рубрикою «Ретро» (латинське – назад), яку започатковуємо сьогодні». Так розпочинався мій матеріал «В Дубовій Корчмі пили пиво…», написаний для обласної газети «Віче» і опублікований в ній  3 лютого 1995 року.
  Які то були часи? Купити примірник цієї газети коштувало 50 тисяч карбованців, у магазинах порожньо, автобуси не їздять – немає пального, зарплату видають не грошима, а товарами, не завжди Вам потрібними, переслані поштою грошові перекази дешевшають для одержувача на чверть… Ця публікація у той час стала серйозним ударом по тих, хто ностальгував за щойно зниклим радянським союзом. 
     Тітка Качаниха живе на кордоні. І крупні червонобокі плоди з розлогої яблуні на межі падають на землю Рівненської і Волинської областей. Кури теж не визнають кордонів і забігають у сусідні Луцький і Горохівський райони, кублячись на грядках тамтешніх господарів. Колись тут була ціла вулиця села Ниви Золочівські Млинівського району. Тепер залишилася тільки її старенька хатинка в оточенні садиб сусіднього волинського села з солодкою для чоловічого серця назвою Дубова Корчма. Є в цьому селі і шматок моєї землі, або як нині кажуть, фазенда. А відтак з тіткою Качанихою бачимося чи не кожної суботи.
–     Як справи на Рівненщині? – питаю її.
–    Та нічого. А як там на Волині, кажуть дощі вас заливають? – відгукується на жарт жінка.
  Подекуди ведемо і серйозні розмови.
  – Тітко Людмило, а що то за дерева ростуть біля вашого двору попід залізницею? Напевно, тут хтось жив?
  – Та це Главінські мали тут магазин.
–     Як Главінські? Їхня ж хата по той бік колії, біля млина. Саме в цю хату, збудовану на межі трьох сусідніх районів і двох областей, завітав напередодні Водохрещення, щоб спочатку послухати, а потім переповісти людям оповідки про правила, традиції і звичаї колишніх купців. Бо саме господар цієї оселі Леонід Іванович Главінський, а також його батько Іван Григорович і мати Надія Сидорівна започаткували в Дубовій Корчмі приватну торгівлю.
Вітер розхитує під вікнами високу ялину, жбурляє у шиби жмені колючого снігу, а в кімнаті тепло і затишно. Ледь пахне сосновим димом, а розмову перебиває лише потріскування дров у грубці.
– Спочатку ми поселилися по той бік колій, біля того місця, де зараз живе Людмила Качан, – пригадує Леонід Іванович. – Було це в 1928 році. Батько якраз звільнився із залізниці. Мамин родич Марцелько Бжезнякевич з колонії Дубова Корчма, який мав 40 десятин землі, порадив нам відкрити тут торгівлю. Тато поставив недалеко від залізничної станції рундучок (легка споруда, що являє собою відкритий або закритий прилавок для роздрібної торгівлі). Покупців не бракувало. Станція ще будувалася, прибували і відправлялися вантажі. До того ж тут пролягав жвавий шлях на Боремель і Демидівку. І з самісінького ранку, а особливо у вівторок, коли у Боремлі був ярмарковий день, дорогою їхали вози з різним крамом, знаряддям, довкола було безліч хуторів. У колонії Дубова Корчма тоді жило до 70 польських родин. Тож торгівля йшла жваво. І незабаром батько купив у селі Озеро велику дерев’яну хату і з Ківерець залізницею переправив її сюди. Поставили хату вже тут. Вона була красивою, з балкончиком, крита бляхою.
 – Люди пригадують, що в ній була хороша пивниця?
 – Пиво одержувати з чотирьох заводів. З Луцька з броварень чеха Земана і жида Шнайдера, зі Львова залізницею нам постачали пляшкове, так зване «дубельтове», пиво. Надходило також пиво із села Волковия, що біля Демидівки. Власником броварні там був чех, який умів варити досить смачний напій.
  – А ось зараз, я знаю, пиво в Дубовій Корчмі буває дуже рідко. Новий рік, Різдво, «старий» новий рік, а пива зовсім не було. Магазин стоїть напівпорожній. 
   – Батьки старалися, дбали, їздили. І пивзавод сам старався, напрошувався просто із своїм товаром. Були гуртовні, які давали товари промислові. Якщо самі ми не брали, то вони упаковували, висилали без нашого відома. Щотижня їздили підводами в Луцьк за товарами. То була нелегка справа, але все-таки товарів вистачало для всіх повністю.
  – Зараз є заготконтори. Про їх теперішню роботу ми знаємо. А як працювали заготовачі в ті часи? 
 – Найбільше купців було в євреїв. Такий купець приходив ще навесні. Просто на дереві закуповував фрукти. І потім восени ті всі фрукти збирав і відправляв у Луцьк, складав десь у льохах, а зимою і весною продавав населенню. А сьогодні то все пропадає. Ніхто не старається десь його зібрати чи переробити.
    –  У вас, напевно, кислого пива не було у ті часи?
 – Боже спаси. Протягом тижня одержували в бочках. Бочки всякі: десятилітрові, на сорок літрів. Була спеціальна льодовня. Зимою привозили якихось сорок підвод льоду із ставів в Угринові. То вся закуска трималася в тій льодовні. Так що виймаємо бочечку пива, батько приносить її у приміщення, кладе її в цебрик, обкладає льодом і пиво таке, що пий і хочеться.
–     І люди завжди знали, що підуть до Главінських…
–    І будуть задоволені. Батько не старався там когось обдурити. Прийде якась дитина щось купити, він її обслужить, дасть цукерочку для замани на наступний раз.
Була спеціальна у нас коптильня. Ми купували одного кабанчика в тиждень. Майстер з Боремля обробляв нам того кабанчика, і в нас була різна закуска: ліверна, копчена і смажена ковбаси, різні паштети, полядвичка, найкращі вироби з м’яса. Адже конкуренція. Той з іншої пив’ярні теж старався краще зробити, той – дешевше продати продукцію.
   – А йшли все-таки до вас.
  – Треба заваблювати людину, треба їй прислужити добре. Пригадую таку картину з тогочасної пори. Пізній вечір. У залі вже чисто вимита підлога, на столах вверх ніжками поставлені стільці. Всі вже сплять. Раптом дзвінок. Хтось прийшов. Батько встає. Бурчить одягаючись: «Ох як і набридли мені вже ці п’яниці». Але коли відчиняє двері, за якими його постійні клієнти, вмить міняється лицем: «О любі гості, де ви пропадали так довго. Я вже свого хлопця збирався посилати до вас». І на лиці посмішка щасливої і гостинної людини. Мені цікаво було спостерігати за такими сценами. Прийдуть           трьох-чотирьох і  випивають пиво. Батько мусить ради них сидіти, обслуговувати, але старається свою клієнтуру зберегти, щоб задовольнити, щоб знали, що тут торгівля ведеться порядно.
    – Тобто була увага до людини, до клієнта.
    – Клієнт так само до нас ставиться. Похвалює, що в Главінських краще.
   –  Ось що значить конкуренція… Великою вона була в селі?
   – Був поляк Яблонський, був Бенеш, так само він пиво спеціально спроваджував з Волковия  –  це неподалік від Демидівки. У нього був спеціальний візник, що кожного тижня їздив до Волковия. Пиво волковийське, можна сказати, найсмачніше. Кожен намагався краще обслуговувати. Ціна на пиво була однаковою. Але найголовніше  –  обслуговування і якість пива. Спроваджували зі Львова «дубельтове» пиво виключно в пляшках. 18 градусів мало. Спеціально приходили на «дубельтове» пиво.
      –  Конкуренція підтягує.
     – Ми старалися більше придбати, торгували цілий день. Тільки світ, вже батько встає, робить порядочок. Будинок у нас був хороший, на шість кімнат. Дві кімнати спеціально відпущено, щоб заходили туди, посидіти окремо. А там, де товар, теж столики стояли, засідали і там.
Приходили заможні господарі в неділю, у вільний час, коли попорають. Собі толкують, як поліпшити господарство, який добробут зробити в ньому. І ми задоволені, що у нас клієнт розважається і пригощається.
– Ось приходить у пив’ярню чоловік і трохи бракує йому грошей.
       – То була спеціальна записна книжечка, довга вузька з алфавітом. Так половину товару йшла за готівку, а частина в ту темну книжечку. Декотрі були совісні і віддавали, а декотрі і сьогодні осталися в пам’яті.
   – Дубова Корчма невеличке село, десь 120-130 жителів, має один магазин, непоганий, але майже порожній. 
–  Село тоді було навіть меншим, ніж сьогодні. Але кругом були хутори: на Нивах Золочівських, від Нив Губинсьх до Угринова. До 30 хуторів. На час продажуі товарів всі сходилися, Той іде вдень, той – ввечері, той  –  у полудень. Але піде задоволеним, все, що йому треба, купить. Ми старалися завести, щоб вистачило для всього населення.
 –  А скільки було магазинів?
  – Найперший магазин у Дубовій Корчмі був закладений у нас. У той час млина не було, навіть не будувався. Велась торгівля лісоматеріалами. Там був єврей Кисіль заготувачем. Окрім нас, по сусідству була корчма Войціцького. Він не в силі був привезти товар, то ми в нього консесію відкупили і торгували ще й горілкою. А після Войціцького Трачевський мав пив’ярню.  Але йому діло не дуже добре пішло. За ним був Яблонський, також магнат, який побудував гарний кам’яний будинок.  Заложив також пив’ярню, виготовляв різні закуски. Одним словом, було п’ять чи шість пив’ярень, і всі були пивом забезпечені. Прийдеш о десятій-одинадцятій годині вечора, люди сидять і п’ють пиво таке, що поляки називали «манькіціки», з пінкою. Люди були задоволені і доход з того був. Окрім пив’ярень, був і промтоварний магазин. Потім єврей Каніш відкрив ще взуттєвий. Взуття було добре, виключно зі шкіри. Ще був магазин «Мануфактура». Його господар їздив кожного четверга до Луцька на ринок. Хоч маленькою була Дубова Корчма, але не потрібно було ні в Санкт-Петербург, ні в Москву їздити. А сьогодні і в таких великих містах нічого не дістанеш.
 – А чи було якесь управління торгівлі?
 – Не було ні райспоживспілки, ні якоїсь іншої організації. Кожен, хто вів торгівлю, сам дбав про постачання і найкращу якість.
– А бази такі, як зараз?
 –  Бази мали багаті євреї. Вони все брали на фабриках, а ми вже в них викупляли. Приходиш до них у магазин, гуртовнею назився, подаєш заявку, що тобі треба. Він каже, коли буде приготовлено. Приходимо, вже ящики забиті з товарами. Дає папірець, де що лежить і по якій ціні. Ми привозимо товар, вже накладаємо самі якийсь бариш і реалізовуємо. Так що затримки не було. Бувало, проходимо біля того гуртівника, а він затримує то маму, то мене: «Пане Главінський, чому ви у нас не берете товар? Ми вам так дамо, як у вас грошей нема. Будь ласка, беріть скільки хочете». Так що самі напрошувалися гуртівники, а що вже там казати про дрібну торгівлю.
   – У нас, напевно, є багато зайвих структур у торгівлі, а товарів від цього, на жаль, більше не стає.
  – То раз, а по-друге, сучасні торговельники стараються десь щось краще для себе придбати, тоді ні, старалися найкращої якості товари людям дати.
 – Дякую вам за розповідь. Думаю, вона буде цікавою для багатьох наших читачів і для тих, хто зараз працює в торгівлі. Можливо, їм дещо не сподобається. Але це їхня справа.
– Хай знають, як колись люди працювали, старалися забезпечувати людей, а не так як сьогодні: хап-царап, туди-сюди. Так не може бути.
Розмова з Леонідом Івановичем Главінським і його дружиною Марією Семенівною була довгою і цікавою. Дивлячись на цих двох вже немолодих людей, подумав: як багато ми втратили, коли у свій час не дали їм можливості займатися улюбленою справою, коли всіляко придушували почуття підприємця, господаря. І як зараз дорого платимо за цю недалекоглядність. Дай Боже, щоб ці часи минули якнайшвидше, хай запанує над усім здоровий глузд, доброзичливість і добропорядність.
Джерела:
1.«В Дубовій Корчмі пили пиво…»,  газета «Віче», 3 лютого 1995 р.
2. Спогади Главінського Леоніда Івановича 1911 року народження.
3. Спогади Главінської Марії Семенівни 1914 року народження.
4 Карта з позначенням села Дубова Корчма, Варшава 1925 р., (PAS 46 Slup 40).