КРІЗЬ ВІКИ І ДОЛІ: ІСТОРІЯ СЕЛА СКОБЕЛКА

 КРІЗЬ ВІКИ І ДОЛІ: ІСТОРІЯ СЕЛА СКОБЕЛКА

Гладун Тетяна, вчитель Скобелківської гімназії

Історія села Скобелка на Волині відкривається перед дослідником як багатошаровий простір пам’яті, де за кожною назвою урочища, за кожною знахідкою з-під плуга проступає відгомін далеких епох. Це не просто частина Горохівщини, а місце, в якому протягом століть перетиналися шляхи людей, культур і держав, залишаючи помітний слід у ландшафті та людській пам’яті.
Вивчаючи, як заселялася Волинь у давнину, дослідники, зокрема археолог Григорій Охріменко у праці «Населення Волині в праісторичні часи», виділяють кілька важливих етапів розвитку поселень. Скобелка в цьому історичному процесі має своє особливе місце. Найпомітніший слід у її давній історії залишила Тшинецька культура (середина ІІ тисячоліття до нашої ери) [7, с. 12].
Південно-східна частина села, де берег річки Млинівка утворює першу надзаплавну терасу, була обрана нашими предками не випадково: сухо, близько до повноводної тоді річки, а поряд – схили, де розмив ґрунту відкривав поклади цінного кременю. Уявіть побут тогочасної території Скобелки: це були не кам’яні споруди, а дерев’яні каркасні мазанки, стіни яких плели з лози та обмазували товстим шаром глини під очеретяними стріхами.
Саме тут функціонувала велика крем'яна майстерня. Майстер сідав на шкуру, брав круглий річковий камінь-відбійник і точними ударами відколював від великої брили тонкі, гострі як бритва пластини. Це була пильна та небезпечна робота, що вимагала ювелірної точності. Мешканці вже тоді були вправними фермерами: вони розводили худобу, ткали полотно з льону та харчувалися кашами з полби [8, с. 34].
Археологічне обличчя Скобелки розкривається не лише через крем’яні знаряддя праці, а й через статусний блиск античного золота. Знайдені тут римський ауреус та срібна лунниця, заховані в мідній посудині, є прямими доказами того, що поселення перших століть нашої ери було включене в глобальну орбіту Римської імперії [1 с. 382].
Однак питання появи таких скарбів на теренах Волині є глибшим за просту торгівлю. Обставини надходження римських монет на території села могли бути вельми драматичними та різноманітними. З одного боку, золото могло потрапити сюди в ході торгово-обмінних операцій на відгалуженнях Бурштинового шляху, ставши «валютою» для місцевої еліти. З іншого – ауреус міг бути результатом грабіжницьких набігів або викупу полонених, що було звичною практикою у буремні часи міжплемінних зіткнень [8; 11].
Не менш імовірною є версія про участь місцевих воїнів (зокрема представників германських або ранньослов’янських племен) у війнах на боці Риму як найманців. У такому разі монета ставала виплатою за вірну службу варварам або частиною контрибуцій, якими імперія відкуповувалася від нападів північних сусідів. Таким чином, кожна знайдена в межах села монета – це не просто метал, а свідок великої політики, військової звитяги та складних дипломатичних ігор, що пов’язували волинські пагорби з далеким Римом [1; 7].
На північний захід від села, на високому плато урочища «Вербовець», височіють кургани. Ці «піраміди степу» ставили на найвищих точках, щоб їх було видно здалеку. Навіть сьогодні на супутникових знімках ці місця проступають світлими плямами на ріллі через винесення на поверхню материкової глини під час оранки.
Кургани у Скобелці – це не просто могила, це «дім мерців». Археологічні дослідження, вказують на наявність під насипами дерев’яних конструкцій, що імітували справжню хату [8]. Це свідчить про глибоку віру тогочасних людей у продовження життя після смерті. Горохівщина в ті часи була контактною зоною між лісовими та степовими племенами, що робить археологію цієї території унікальним науковим об'єктом, який нині суворо охороняється законом [4; 8].
Офіційна писемна історія села бере свій початок із 1629 року, коли у тогочасних документах воно згадується під назвою Старий Горохів (або Горохів-село). Сама ж назва «Скобелка», що згодом прийшла на зміну первинній, досі оповита народними переказами. Одна з версій стверджує, що з висоти пташиного польоту обриси поселення нагадували зігнутий інструмент – скобель. Іншу ж цікаву версію зберіг житель села Мудрак Сильвестр: згідно з нею, наприкінці XVIII ст. через ці землі проходили війська Михайла Скобєлєва, якому за вірну службу ця територія нібито була дарована царською милістю.
Проте реальні архівні документи розкривають складнішу картину власницьких прав. Ще у XVI ст. Скобелка, як і вся Волинь, перебувала під владою польської шляхти і короля. Переломним моментом стала купча грамота, укладена в місті Дубно 23 січня 1794 року. Згідно з нею граф Валеріан Стройновський придбав у пана С. Понятовського цілий комплекс володінь: крім самого міста Горохова, у власність графа перейшли Скобелка, Черняхів, Рачин, Озірці, Вільхівка та частини навколишніх сіл. Після третього поділу Речі Посполитої Скобелка відійшла до Російської імперії, а в XIX столітті вона вже належала до Марківського ключа [3; 11].
Нова віха в історії села відомого з 1629 року, відкрилася на початку XIX століття. Згідно з документами Державного архіву Волинської області у 1814 році стараннями прихожан та місцевого поміщика графа Валеріана Стройновського у Скобелці було зведено величну кам’яну Свято-Миколаївську церкву [2; 4]. Це будівництво стало актом глибокої шани до традиції: давню дерев’яну церкву XVIII століття не було знищено: її дбайливо розібрали та перенесли до села Марковичі [11]. Новий мурований храм із масивними стінами став не лише духовним центром, а й надійним укриттям для селян під час світових війн. Його архітектура та внутрішні розписи, до яких згодом доклали руку майстри Олександр Корецький та Сергій Криштальський, перетворили споруду на справжню перлину Волині.
Особливим духовним оберегом храму, за переказами старожилів, є старовинний дерев’яний хрест – реліквія, що походить ще з часів давньої дерев’яної церкви Старого Горохова. Для «родовитих жителів Скобелки» цей хрест, виконаний у кращих традиціях волинського барокового різьблення, став символом неперервності поколінь та незламності віри, яку громада зуміла зберегти навіть у часи войовничого атеїзму [10, с. 640].
Архівні дані дозволяють простежити динамічний розвиток парафії протягом XIX століття. Станом на 1859 рік до Миколаївської церкви було приписано             54 двори (451 парафіянин), а саме село перебувало у власності поміщика Тарнавського. Окрему категорію населення складали 7 дворів так званого «казенного відомства» (63 чоловіки). Важливою віхою у житті громади став 1879 рік, коли під наполегливим натиском мешканців місцеві органи земства нарешті відкрили церковно-парафіяльну школу. Успіх цього просвітницького кроку підтверджують документи 1892 року: на той час кількість парафіян зросла до 755 осіб, а церква володіла понад 34 десятинами землі, забезпечуючи повноцінне функціонування школи для майбутніх поколінь [3; 10, с. 638–642].
Влітку 1812 року спокій цих земель було розірвано гуркотом армії Наполеона. Скобелка, розташована на стратегічному тракті до Луцька, опинилася в епіцентрі «малої війни». Через село проносилися загони 6-го полку австрійських гусарів Кінмайєра у яскравих золотистих доломанах. Поряд із ними крокували важкі колони піхоти 14-го та 59-го лінійних полків допоміжного корпусу Шварценберга [2].
Кожен крок окупантів був під наглядом козачих роз’їздів генерала Ламберта, які перетворили навколишні дороги на пекло для ворога. Земля Скобелки до сьогодні зберігає таємниці тих вогняних років: під час оранки на світ з’являються мідні австрійські крейцери 1800-1812 років випуску та латунні ґудзики з номерами полків європейських завойовників. Особливий інтерес викликають «Французькі рови» – шрами на землі, залишені солдатами Шварценберга, які у вересні 1812-го під дощем рили траншеї та мостили їх хмизом, намагаючись витягти важкі гармати з підступного волинського чорнозему. Легенди про «затоплене золото» в болотах Млинівки – це не лише міф, а відображення панічного відступу офіцерів-казначеїв, які скидали важкі каси у воду, сподіваючись повернутися за ними пізніше [11].
Особливою, майже містичною сторінкою в історії села є доля пам’ятника імператору Олександру ІІ. Монумент був урочисто відкритий у 1911 році – у рік святкування 50-річчя скасування кріпосного права та напередодні ювілею перемоги над Наполеоном. Місце для встановлення обрали символічне: на роздоріжжі, де століттям раніше австрійські гусари Шварценберга виставляли свої головні пікети. Постать «царя-визволителя» застигла над Скобелкою як маніфест імперської присутності на волинських землях [10, с. 642].
Цей пам’ятник виявився напрочуд тривким перед обличчям історичних буревіїв. У роки Першої світової війни він дивом уцілів під шквальним вогнем артилерії, слугуючи не лише орієнтиром для навідників, а й німим свідком розвалу імперії, яку він уособлював. Ще дивнішим є те, що монумент не був знесений польською адміністрацією у міжвоєнний період (1920–1939 рр.), хоча польська влада зазвичай активно позбувалася символів російського панування. Навіть радянська епоха з її запеклою боротьбою проти «царизму» не зачепила цей постамент – його часто використовували для радянських ідеологічних потреб, але саму структуру не знищили. Це «око села», звідки проглядалися всі підступи до Скобелки, залишається невід’ємною частиною ландшафту, де іржавий гусарський тесак у полі та гранітний постамент на сільській площі єднаються у спільну оповідь про велику історію маленького села [11, с. 515; 6].
На початку ХХ століття Скобелка пережила значну соціальну трансформацію. Після революції 1905 року, в ході впровадження хутірської системи, селян почали активно розселяти на хутори Терновка, Яніна та Старистав. На той час Скобелківська волость була потужною адміністративною одиницею, що охоплювала містечко: 11 колоній та 20 поселень, де у 2030 дворах проживало понад 12 тисяч мешканців. Правопорядок та звітність забезпечували старшина С. Мосійчук та писар Н. Зайцев. На початку ХХ століття Скобелка утвердилася як потужний освітній центр. У 1912 році відкрили однокласне сільське училище, де першим наставником став учитель Л. В. Бабій [6]. Особливе місце в архітектурному ансамблі посідав повітовий шкільний інспекторат на розі вулиці Набережної – велична цегляна будівля з класичними колонами, зведена на світанку століття.
Проте цей мирний розвиток перервало «залізне пекло» Першої світової війни. У 1914-1917 роках Скобелка стала частиною стратегічного вузла австро-угорської оборони під час Брусиловського прориву. Земля досі «вивергає» свідків тих боїв: латунні гільзи від гвинтівок «Манліхер» та «Мосіна», фрагменти чавунних шрапнельних снарядів та багнети [11, с. 512]. Мурована церква прийняла на себе чимало ударів; її товсті стіни були посічені осколками, а дзвони тривожним набатом попереджали селян про початок артпідготовки. 
У міжвоєнний період (1920–30-ті роки), попри тиск польської адміністрації, Скобелка перетворилася на справжній господарський та культурний центр. У селі знаходилося приміщення повітової гміни, де працювали бухгалтери-односельці М. Я. Лотоцький та К. Л. Янчинський, збираючи податкову звітність з усього повіту. Економічне обличчя села 1927 року визначали численні підприємства: дві олярні Ічка Шнейдера та Фіни Крук, круп’ярні Абрама Гляйзера та Ілларіона Бобка, а також кузні Яна Бігуна, Микити Гриняка та Якима Радчука. Символом промислової потужності був дерев’яний млин, що стояв на місці сучасного обеліска. Тут працювали мельники Фадей Гладун, Федір та Степан Янюки, Іван Вальчук, а мотористами були Григорій Ступак і Роман Хринюк. Млин продовжував роботу і в роки Другої світової війни. Попри всі випробування, Скобелка залишалася центром українського життя завдяки діяльності Скобелківського училища та «Просвіти», які зберігали національну ідентичність у непрості часи [5; 9].
З початком Другої світової війни настав занепад. З 1943 року школа пустувала, а взимку того ж року величну муровану будівлю інспекторату було підірвано. За переказами очевидців (Марії Валюк, Євдокії Зайцевої), це вчинили самі скобельчуки – акт відчайдушного опору, аби нацисти не облаштували у міцних стінах будівлі свій гарнізон [6].
Друга світова війна принесла Скобелці не лише фронтові випробування, а й складне внутрішнє протистояння. Дослідження Івана Пущука, що спираються на ґрунтовні спогади очевидця Георгія Беземського та інших жителів, малюють картину життя села як стратегічного запілля. Скобелка не зазнала масового нищення, проте постійно перебувала у стані «холодної війни» через близькість до Горохова, де базувалися німецький гарнізон та польська допоміжна поліція [9, с.11].
Згідно зі спогадами Георгія Беземського, село жило в атмосфері постійної тривоги: стратегічне шосе, що проходило поруч, робило Скобелку об’єктом частих рейдів та перевірок. Скобелка стала ареною жорстоких акцій окупантів, які часто трактувалися  як відповідь на діяльність українського підпілля. Окремі господарства та навколишні хутори потерпали від нападів польських «пляцувок». У цих умовах Скобелка відігравала ключову роль у розвідувальній діяльності УПА (округа «Турів»). Повстанці використовували село як «очі та вуха», контролюючи рух окупаційних колон на трасі Луцьк–Горохів та стримуючи активність ворожих загонів в околицях [5; 9].
Після липня 1944 року, коли через село прокотився фронт Львівсько-Сандомирської операції, залишивши по собі розсипи гільз та іржаві осколки снарядів, війна для багатьох скобельчуків не закінчилася. Почалася епоха радянських репресій та депортацій. [9, с. 122; 6].
Минуле завжди веде нас через випробування, залишаючи відбитки у землі, у пам’яті людей та в дрібницях, що здаються випадковими, але зберігають цілі епохи. Сьогодні історичне буття Скобелки проходить через черговий драматичний етап російсько-української війни: Миколаївський храм залишається духовним бастіоном, а громада демонструє незламну єдність, волонтерську силу та гідну пам'ять про новітніх Героїв, які повертаються «на щиті» до рідної волинської землі.
За цими подіями, що розгортаються на наших очах, стоїть незмінна величина – людина, чия доля вписана у складну мережу віків. Осягнути цей багатогранний життєпис і висвітлити його правдиво неможливо миттєво. Дослідження минувшини Скобелки – це не швидкий збір фактів, а тривалий і кропіткий шлях, що вимагає виняткового терпіння та часу. Кожна садиба в селі та кожен родинний переказ потребують неспішного вивчення, яке не терпить метушні. Це праця, що роками триває в тиші архівних залів, де через ретельний аналіз пожовклих сторінок та вдумливі розмови зі старожилами поступово відновлюється втрачене.
Історія не минає – вона залишається в пам’яті, у землі, у словах і мовчанні. Кожне покоління входить у неї, ніби в ріку, не обираючи обставин, але обираючи спосіб бути в них. І, можливо, саме в цьому полягає  найглибший сенс: не лише зберігати пам’ять про минуле, а формувати внутрішню міру відповідальності перед тими, хто був до нас, і тими, хто прийде після нас.
Маленьке волинське село Скобелка – це живе свідчення неперервності української історії. Від кременю бронзового віку до викликів сьогодення тут утверджується головна істина: свобода ніколи не давалася задарма. Збереження спадщини стає інтелектуальним фронтом, де пам'ять перемагає забуття. Стійкість, вигартувана у вогні імперій, стає запорукою того, що і в нинішньому протистоянні перемога буде неминучою.
Список використаних джерел:
1.    Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии. –               М., 1900.
2.    Батюшков П. Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – СПб., 1888.
3.    Державний архів Волинської області. – Ф. 35. – Оп. 5. – Спр. 120. –Клірові відомості за 1814-1912 рр.
4.    Колосок Б. В. Православні храми Горохівщини // Минуле і сучасне Волині та Полісся. – Луцьк, 1992.
5.    Літопис УПА. Нова серія. Т. 2. – К. ; Торонто, 1999.
6.    Нечипорук Л., Раєвич Т. Село Скобелка і околиці // Минуле і сучасне Волині та Полісся. –Луцьк, 2011. – Вип. 39.
7.    Охріменко Г. В. Археологічні пам’ятки Горохівщини. – Луцьк, 1995.
8.    Охріменко Г. В. Населення Волині в праісторичні часи. – Луцьк, 2003.
9.    Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині. Горохівський район. –Луцьк, 2010.
10.    Сендульський А. Село Скобелка // Волынские епархиальные ведомости. – 1880. – № 16.
11.    Цинкаловський О. С. Стара Волинь і Волинське Полісся. Т. 2. — Вінніпег, 1986.