З ГЛИБИНИ ВІКІВ: ЕПІЗОДИ З ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ СІЛЬЦЯ ТА УГОВА

З ГЛИБИНИ ВІКІВ: ЕПІЗОДИ З ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ СІЛЬЦЯ ТА УГОВА

Білик Вікторія – кандидат історичних наук, доцент Волинськогонаціонального університету імені Лесі Українки, провідний науковий співробітник Музею історії Луцького братства відділу Волинського краєзнавчого музею

Доля кожного населеного пункту схожа з долею людською – одним містам чи селам через певні історичні події чи завдяки видатним постатям судилося стати відомими, інші ж, навпаки, мають непримітну історію, відображену у джерелах фрагментарно. До таких населених пунктів відноситься і моє рідне Сільце. Багато сторінок його історії нам не відомі або потребують ще глибокого вивчення та дослідження. Тим не менше, село живе вже кілька віків, у його життєписі зустрічаються цікаві сторінки, варті уваги. Його історія є важливою для кожного з нас, бо воно – частинка України.
У 1968 р. у результаті реформи, яка проводилася  в радянській Україні з метою оптимізації її територіально-адміністративного поділу, на теренах Горохівського району відбулися певні адміністративно-територіальні зміни, в результаті чого до Сільця було приєднано сусіднє село Угів. І хоча вже майже 60 років Угів відсутній на карті України, але у свідомості місцевих жителів ці два села залишаються окремими поселеннями, тому цілком виправданим є відображення у цьому дослідженні історії двох сіл – Сільця та Угова.
Дослідження історії Сільця ускладнюється тим, що на території сучасної Волині колись, як і сьогодні, існувало кілька населених пунктів з такою назвою. Отже, найперше необхідно вичленити Сільце колись Горохівського, а тепер Луцького району з-поміж інших сіл з такою ж назвою, адже станом на початок XVI ст. ми маємо відомості як мінімум про чотири Сільця у Волинській землі (з 1560-х рр. – Волинське воєводство в складі Речі Посполитої). Зокрема, з історичних документів нам відоме село Селець біля Шепеля Луцького району, яке в ті часи належало князям Чорторийським (на карті Волинської області нині це село відсутнє); Селець у власності князів Сангушків (тепер с. Сільце у Володимир-Волинському районі); село Селець (тепер с. Сільце Ковельського району), що було у власності князів Велицьких; і Сельцо (власне, наше Сільце Луцького (донедавна Горохівського) району), що належало Федору Селецькому
У переписі литовсько-руського війська за 1528 р. згадується Федір Селецький, який виставляв одного коня і вершника при повному обладунку         [9, с. 324]. За правилами того часу шляхтич мусів виставляти на державну військову службу одного вершника від своїх власних 24 димів (тобто 24 садиб, в яких могло проживати до 250 підданих). Отже, Федір Селецький мав у своєму володінні село, очевидно, Сільце. Пряма вказівка у документі відсутня, але на користь цього свідчить топонімічне прізвисько Федора – Селецький, яке походить від назви населеного пункту – Сільце. Щоб так себе іменувати, за тодішнім неписаним правилом, шляхтич мусів володіти селом щонайменше у другому-третьому поколінні. Тобто, можемо припустити, що наше село було у власності предків Федора щонайменше з середини XV ст.
Доступні нам документальні джерела дозволяють стверджувати, що перша безпосередня писемна згадка про Сільце відноситься до 1545 р. і пов’язана з ревізією (люстрацією) Луцького замку [11]. Король польський і великий князь литовський Сигізмунд ІІ Август в той час приділяв підвищену увагу замкам, особливо граничної з татарами південної литовської Русі, ядро якої становила Волинська земля [20, с. 59]. Отримавши 1544 р. від свого писаря дяка Льва Тишкевича невтішні повідомлення про стан волинських замків, Сигізмунд ІІ Август у 1545 р. знову спорядив Льва Тишкевича для нової ревізії, але цього разу ревізія вже відбувалася під керівництвом члена державної Ради луцького католицького біскупа Юрія Фальчевського.
15 червня 1545 р. в Луцький замок прибув луцький біскуп Юрій Фальчевський та дяк Лев Тишкевич, які й проводили ревізію. Суть її полягала не лише у фіксуванні стану замку – Верхнього і Окольного, його веж і городень (городня – укріплення, частина замкової стіни), а й у зборі інформації про землевласників, які зобов’язані були утримувати і ремонтувати замок з прибутків, що надходили з їхніх маєтків. У документах ревізії подано перелік князів, панів, шляхти, інших землевласників, належних їм населених пунктів із зазначенням того, які вежі та городні (в якому стані) були закріплені за цими людьми.
У розділі документу, де описується стан замку, записано серед іншого й таке: «…Біля Хмариної [городні], городня Русинова з Берестечка, Медведєва з Ляшкова, Федора Селецького з Сельця, архімандрита Жидичинського з Пальча і Борейкова з Кнерут: потрібен дах, помост і обмазка…» [11, с. 77]. Отже, маємо згадку про село Сільце і ім’я його власника – все того ж Федора Селецького. Чергова ревізія Луцького замку, проведена у 1552 р., власником Сільця знову називає Федора Селецького [8, с. 163]. 
Хто ж такий Федір Селецький, до якого роду він належав? Предки Федора Селецького переселилися з Волоської землі (історичний регіон, розташований на півдні сучасної Румунії між Карпатами і Дунаєм, який в XVI ст. отрапив у залежність від османської імперії) і первісне найменування їхньої родини було Барсани. З часом кількість належних їм маєтків збільшувалася, а тому представники цього роду почали долучати до родового прізвища Барсан відтопонімічні прізвиська, що походили від назв їхніх маєтків. Наприклад, вихідці з Волощини – Барсани є предками для шляхтичів Жоравницьких, які володіли Журавниками та навколишніми селами. Забігаючи на перед, зауважимо, що маємо всі підстави припускати, що нащадками Барсанів були також Гугівські, Селецькі і, можливо, Шимковичі (мова про них йтиме далі). Федір Селецький отримав Сільце, найвірогідніше, після одруження на своїй далекій родичці, сестрі власника Журавник Сидора Барсана Фенні.
Окремі свідчення про відтопонімічні  прізвиська представників роду Барсанів дає вже згадуваний документ ревізії замку. Городники – ті, що обслуговували і утримували городні замку, записані у документі за родинним принципом. В переліку шляхтичів читаємо: «…Іван Шимкович Скленський (Шклінський – В.Б.), Мануйло Скленський, Дахно і Яким Охлопівські, Федір Селецький..» [11, с. 43]. Розташування цих прізвищ поряд свідчить, що їхні власники – представники одного роду – в даному випадку роду Барсанів, які мали родові маєтки в Шкліні, Охлопові, Сільці.  
В наступні роки Сільце залишалося у власності  нащадків Федора Селецького. 16 червня 1569 р. у Луцькому замку відбулося складання присяги на вірність короні Польській волинською елітою. Серед тих, хто присягав був й Іван Селецький – нащадок Федора Селецького і власник Сільця [10, с. 8].
У «Реєстраційній книзі Берестейської митниці про митні збори за сплав збіжжя, попелу і «лісового товару» за 1583 р. маємо запис від 1 травня: «Пан Федір Шимкович Скленський (Шклінський – В.Б.) відправив до Гданська через фактора свого, шляхетного Стефана Кацевицького, 2 ком’яги (ком’яга – сплавне судно вантажопідйомністю від 30 до 70 тонн) жита з власних фільварків маєтків своїх Шкленя, з Сельца і з Борочич в повіті Луцькому» [19, с. 197]. Отже, щонайменше до кінця XVI ст. Сільце перебувало у власності роду Барсанів, зокрема Федора Шимковича Шклінського. Відомості про нього є і в документах за 1595 рік. Він згадується у зв’язку з судовою тяганиною з Криштофом Монвидом з приводу втечі його підданих до маєтку останнього. Нащадки Федора Шимковича Шклінського залишили помітний слід в історії, оскільки займали важливі посади на той час.
Згадуваний вже вище Іван Шимкович Шклінський – королівський дворянин, довірена особа королеви Бони (з нею підписав у 1544 р. обмінного листа на луцьке війтівство), ймовірно, батько Федора, мав двір в Окольному замку в Луцьку [17, с. 44-45], був одружений на Олександрі Іванівні з роду Вишневецьких – сестрі князя Дмитра Байди-Вишневецького – засновника Запорозької Січі [22, с. 337], впродовж 1551-1562 рр. обіймав посаду писаря, що відав веденням книг метрики при литовському канцлері [13, с. 130]. 
Його донька Марія Іванівна Шимковичівна Шклінська була заміжня за князем Костянтином Михайловичем Курцевичем (помер 1591 р.) – володимирським гродським писарем (1583-1586), володимирським підстаростою (1588-1591) [22, с. 312]. Нащадок Федора Шимковича Шклінського – Криштоф Шимкович Шклінський у 1623-1634 рр. займав посаду земського підсудка, а у 1634-1642 рр. – земського судді в Луцьку [22, с. 209]. У 1635 р. польський король Владислав IV призначив його, нещодавно номінованого на посаду луцького земського судді, своїм легатом (представником) на волинський реляційний сеймик (зібрання місцевої шляхти), що відбувся у Луцьку 12 квітня 1635 р. [13, с. 196]. Отже, як бачимо, високий статус власників Сільця засвідчують і шлюбні угоди з представниками князівських родів, і те, що багато представників роду займали високі посади і користувалися довірою та авторитетом у королівської влади.
Перші відомості про Угів є значно ранішими в часі і зрозуміло, також пов’язані з родом Барсанів. Близько 1447 р. документи зафіксували судову тяганину з приводу поділу маєтків між братами Барсанами. Барсани врешті-решт підписали угоду, за якою старшому брату Андрієві Барсану відходили села Журавники та Висоцьке (згодом Журавники перейшли до середнього брата Сидора), а молодший брат Яцько Барсан отримував Гугов (Угів – В.Б.) та околиці (цілком ймовірно, що й Сільце). А ще старший брат дав йому «5 кобил стадних, двоє коней, шубу та ще на ставку три лотки» [14, с. 26]. Гіпотетично саме Яцько Барсан є предком Федора Селецького. У ревізії Луцького замку 1545 р. маємо наступну документальну згадку про село Угів. Біля дерев’яної вежі Перемильської Окольного замку розміщувалася городня «Польганівська», яку обслуговували княгиня Михайлова з Довгого, Василь Бранський з Бран, пани Семашки з Бужан, Козинські з Борискович, Ржищівські з Ржищева, Гугівські з Гугова (Угова – В.Б.) – «..коло самої вежі Перемильської городня вимагає підвищення, помосту, дверей і обмазки» [11, с. 74]. Разом з вищевказаними землевласниками, а також з Волчком Якимовичем з Пілган власники Угова були зобов’язані утримувати ще одну городню, яка розташовувалася за цегляною вежею Четвертинських Окольного замку і також потребувала ремонту, оскільки потрібно було збудувати дах [11, с. 83]. Крім цього, власник Угова Левко Гугівський разом з власником Журавник Марком Васильовичем Жоравницьким обслуговував городню на Земському мосту, що вів до замку, яка, однак, була в такому поганому стані, що вимагала відбудови [11, с. 115-116].
З документів ревізії Луцького замку 1552 р. випливає, що частина Угова перейшла від Левка Гугівського до Михайла Гулевича. Якщо городню за вежею Четвертинських і далі серед інших обслуговували «Гугівські з Гугова», то про обслуговування пілганівської городні біля Перемильської вежі читаємо: «…Городня Польганівська панів Гулевичів з Довгого, Василя Бранського з Бран, панів Семашків з Бужан, Козинських з Борисова (Борискович – В.Б.), Ржищовського з Ржищова, пана Михайла Гулевича з Гугова добре уроблена»     [8, с. 162].
Наприкінці XVI ст. Угів вже повністю був у власності роду Гулевичів. Рід цей вирізнявся особливою багатолюдністю, що, зрештою, призвело до утворення великої кількості родинних відгалуджень, яка була чи ненайбільшою на Волині (Гулевичі Воютинські, Гулевичі Долзкі, Гулевичі Печихвостські, Гулевичі Радошинські та інші – всього 15 відгалуджень на середину-кінець XVI ст.)           [22, с. 150].
У XVIІ ст. структура роду Гулевичів кристалізувалася. У тарифі подимного Волинського воєводства 1629 р. представлено лише чотири відгалудження – Гулевичі, Гулевичі Воютинські, Гулевичі Дрозденські та Гулевичі Перекальські. Прив’язка до маєтків, від яких було поіменовано тих чи тих осіб не була остаточною, бо та ж таки ревізія Луцького замку 1545 р., пізніші документи підтверджують, що маєтки Гулевичів здебільшого перебували у співвласності кількох родинних відгалуджень і постійно переходили з рук у руки в межах роду. Крім того, у 50 – 80-х рр. XVI ст. Гулевичі шляхом спадкування чи купівлі придбали ряд інших поселень, як от Баїв, Довгів, Борисковичі, Цегів, Гугів (Угів) та інші [22, с. 152]. Цілком ймовірно, що на початок XVIІ ст. у їхню власність перейшло й Сільце, яке територіально було найближчим до Угова.
У 1597–1598 рр., як засвідчують документи, з сіл Угів та інших, що належали Івану Гулевичу, зафіксовано втечі 19 селянських родин (від 100 до 200 осіб) до маєтків інших землевласників [18, с. 416]. У реєстрі подимного Волинського воєводства за 1629 р. село Угів значиться у співвласності братів Гаврила, Лукаша, Ієроніма та Томаша Гулевичів Воютинських. На цей час в Угові було 11 димів (дим – одиниця оподаткування, господарська оселя, в якій проживало в середньому 10–12 осіб) [12, с. 54]. Можемо припустити, що загальна кількість мешканців Угова в той час коливалася в межах 110–130 осіб.
У 1637 р. одноосібним власником Угова документи фіксують Ієроніма Гулевича Воютинського, до маєтку якого в Угові 10 серпня того ж року пристали селяни-втікачі з маєтку Аполонії Гулевич з села Смордва [18, с. 468]. 
Про впливовість роду Гулевичів свідчить багато фактів, в першу чергу те, які посади займали його представники. В середині XVI ст. Іван Гулевич займав посаду земського підсудка володимирського, Григорій Гулевич – хорунжого волинського, Василь Гулевич – підстарости володимирського. У 1616–1623 рр. луцьким земським підсудком був Михайло Гулевич Воютинський. Всі четверо шляхтичів мали свої двори в Окольному замку в Луцьку [22, с. 152]. Упродовж 1596–1657 рр. уряд луцького земського писаря послідовно посідали  Михайло, Семен і Марко Гулевичі Воютинські [22, с. 152]. Семен, який, між іншим, був ще й власником 40 димів (близько 400 селян) у Борочичах [12, с. 54], був висвячений з ім’ям Сильвестр, у 1633–1637 роках був перемиським православним єпископом [22, с. 152]. 
Період XVII – I пол. XIX ст. в історії Сільця та Угова залишається практично не дослідженим, оскільки документи, у яких, можливо, є необхідна нам інформація, ще не виявлені.
Починаючи з середини ХІХ ст. основними джерелами до вивчення історії зазначених сіл є церковна документація – метричні книги, в пізніший час – клірові відомості, яка зберігається у Державному архіві Волинської області у місті Луцьку. Але ці документи мають свою особливість, оскільки інформують лише про кількість народжень, шлюбів та смертей в окремі роки, частково вказують на стан церкви, церковний причт. У них відсутня інформація, наприклад, про власників сіл.
Отже, ми маємо доступ до метричних книг за 1841, 1848, 1862, 1864, 1918-1921 та 1923–1926 рр. Дослідження метричних книг дозволяє в загальному окреслити історію Сільця та Угова. Ці два населені пункти різнилися за своїм адміністративним статусом, оскільки у документах Сільце назване селом, а Угів – «деревней» [4], тобто Сільце було крупнішим населеним пунктом, а Угів фактично приналежним до нього. 
До початку ХХ ст. Святосимеонівська церква у Сільці (збудована у XVII ст.) була приписною до Анно-Зачатіївської церкви містечка Дружкопіль [15, с. 50]. Це означає, що в обох церквах почергово правив один священик. На 1841 р. священником був Зосим Скальський, дяком – Петро Рафалович, паламарем – Яків Рафалович [4, арк. 638 зв.]. Після призначення Зосима Скальського на посаду благочинного округу священиком Дружкопільсько - Сілецької парафії з 1862 р. фіксується Йосип Невадський, обов’язки дяка виконував Флор Теодорович, паламара – Філарет Євтушевич [7, арк. 592]. У 1864 р. священиком був Климент Андрієвський, дяком – Василь Мельникович [5, арк. 559 зв.].
Цікаві відомості маємо й про жителів Сільця та Угова. У зазначені роки шлюби заключалися виключно між мешканцями цих двох сіл, за винятком одного шлюбу, укладеного у 1841 р., коли наречений був з Пілган [4, арк. 622]. Народжуваність у селах була стабільно високою. Так, у 1862 р. у парафії (Сільце, Угів, Дружкопіль) народилося 70 дітей [7, арк. 592]. Священик у метричній книзі чітко фіксував, у якому селі, в якій сім’ї народилася дитина, вказував кількість позашлюбних дітей, а також тих, що народилися у двійні чи трійні. Незважаючи на високі показники народжуваності, приріст населення був невеликим, оскільки смертність була просто вражаючою, особливо серед дітей. У тому ж 1862 р. у парафії померло 56 осіб, з яких дітей віком до 5 років – 32. Причому у метричній книзі священик зазначив, що ніяких епідемій, що викликали б таку смертність, не було [7, арк. 592].
У метричних книгах відсутній четвертий розділ, де мали б вестися записи кількості парафіян, але є можливість прослідкувати життя цілих родин, адже ряд прізвищ – Юзва, Полюх, Сірук, Василюк, Білик, Яремчук, Щебетюк, Карнацький, Бондар – зустрічаються у документах ще з середини ХІХ ст. А от про такі, зафіксовані в метричних книгах прізвища, як Ульяник, Хрик, Дзюба, Нотник вже не пам’ятають навіть старожили Сільця [6, арк. 19 зв., 4, арк. 622–638].
У 1883 р. у Сільці на кошти місцевих селян була збудована нова церква, яку освятили наступного року під тим же титулом, що і попередня – Святого Симеона [1, арк. 300]. Церква і прибудована до неї дзвіниця – дерев’яні на кам’яному фундаменті. Власне, таким храм зберігся і до сьогодні. На кінець      ХІХ ст., коли села входили до Бранської волості Володимир-Волинського повіту, у Сільці було 105 будинків і проживало 658 жителів, а в Угові – 53 будинки і     368 жителів [21, с. 353,475].
Після побудови у Дружкополі в 1905 р. церкви Святого Дмитра сілецька церква була приписаною до неї. Парафіяльним священиком був                                     А. Бордюговський. З 1918 і до початку 30-х рр. ХХ ст. пастирські функції виконував Всеволод Боруцький [2, арк. 2 зв., 3, арк. 2]. Згідно з кліровими відомостями за 1911 р. у Сільці була домашня школа, а в Угові – школа грамоти, на утримання якої в рік від Св. Синоду надходило 90 рублів, а місцеві селяни вносили 150 рублів. Навчалося у цій школі в 1911 р. 36 хлопчиків та 19 дівчаток. Змінилася й кількість населення – у Сільці мешкало 685 осіб, в Угові – 543             [3, арк. 300 зв.]. Як бачимо, кількість населення поступово зростала, особливо в Угові.
Буремне ХХ ст. було нелегким для сільчуків та угівчан. Коли позаду вже були лихоліття воєн, коли люди поступово почали повертатися до спокійного, розміреного життя, трапилося, дозволимо собі так висловитись, ще одне лихо, хай і місцевого масштабу. А все починалося так добре. У 1961 р. комісія Волинського Міжколгосппроекту, дослідивши природні умови, стан рельєфу, рівень розвитку Сільця та Угова, розробила «Проект планування, забудови та благоустрою селища Угів Горохівського району Волинської області /відділення імені Калініна бурякорадгоспу Горохівського цукрокомбінату/» (Документ зберігався в архіві  ТзОВ «Горохів-насіння»). У цьому прєкті зазначалося, що на вказаний рік в Угові було 192 двори і 440 мешканців, у Сільці – 257 дворів та 650 мешканців, а на довколишніх хуторах – 38 дворів та 138 мешканців. Всього –     487 дворів і 1228 мешканців [16, с. 5-6]. Згідно проекту перспективним було визнане село Угів, яке в майбутньому мало об’єднати Сільце і всі хутори на території відділення імені Калініна в один населений пункт. З цією метою було складено план розвитку господарства і розміщення виробничих зон, а також планувалося будівництво в Угові школи на 280 місць, дитсадка–ясел на 45 місць, лікарні на 35 ліжок, лазні з пральнею, проведення водопроводу та каналізації, прокладення асфальтованих доріг, їх освітлення, будівництво гуртожитку і             4 – 8-квартирних будинків для працівників, влаштування зон відпочинку – парків, спортмайданчика [16, с. 8,26-27].
3 грудня 1961 р. проект був затверджений виконкомом Горохівської районної ради депутатів трудящих. Але насправді проект став прожектом – такі далекоглядні плани потерпіли повне фіаско вже за кілька років. У 1968 р. села Угова не стало – воно було включене до складу Сільця. 
Ось уже  понад пів століття моє село живе за двох – за себе і за Угів – свого найближчого сусіда, з яким поєднане багатовіковою історією. На початку        2000-х рр. у селі проживало 733 особи (інформація надана тодішнім головою Цегівської сільської ради Холодзьоном В. А.) Кількість населення за півстоліття зменшилася майже вдвічі. 
Тенденція до зменшення кількості населення зберігається – село малії, пустками залишаються хати. Свого часу Угову не судилося стати великим процвітаючим селищем. І важко до щему у серці, коли закрадається думка, що Сільце чекає доля Угова. А так хочеться, щоб моя маленька Батьківщина жила вічно, щоб через багато років мої онуки могли знайти її на карті України, поїхати в моє рідне село, а повернувшись додому сказати: «Ми були в Сільці, як там гарно, добре, які привітні, працьовиті люди там живуть».
                                    Використані джерела
1.    Державний архів Волинської області, фонд 35 опис 5 справа 88.
2.    Там само, оп.9 спр.1544.
3.    Там само, спр.2499.
4.    Там само, оп.10 спр.94.
5.    Там само, спр.215.
6.    Там само, ф.193 оп.1 спр.19.
7.    Там само, спр.55.
8.    Російський архів древніх актів у м. Москві. фонд 389 «Литовська метрика», книга записів 563.
9.    Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. Wydane przez B.Gorczaka. Lwów. 1890. T.III (1432+1534).
10.    Архив Югозападной России. Ч.ІІ Т.І. Киев, 1861.
11.    Описание замков Владимирского, Луцкого и Кременецкого. 1545 год. Памятники издаваемые временной комисией для разбора древних актов. Т.4 ч.2.  Киев, 1895.
12.     Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. Ч.1. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVI століття. Київ, 1930. 156 с.
13.    Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики. 1569-1673 рр. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій.  Острог-Львів, 2002. 304 с.
14.    Нудьга Г. Не бійся смерті. Київ, 1991. 429с.
15.    Переверзев Н. Справочнач книга о приходах и монастырях Волынской епархии. Житомир, 1914. 444 с.
16.    Проект планування, забудови та благоустрою селища Угів Горохівського району Волинської області /відділення імені Калініна бурякорадгоспу Горохівського цукрокомбінату/. Луцьк. 1961. 51с.+ додатки.
17.    Сайчук Б. Реконструкція плану забудови Луцького Окольного замку на середину XVI століття та її персоніфікація. Старий Луцьк. Науково-інформаційний збірник. Луцьк, 1998. С.38-58.
18.    Селянський рух на Україні: 1569-1647 рр.: зб. док. і матеріалів. Київ, 1993. 534 с.
19.    Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. Київ, 1990. 196 с.
20.    Троневич П. Луцький замок. Луцьк, 2003. 198 с.
21.    Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: (краєзн. словник –  від найдавніших часів до 1914 р.). Вінніпег, 1984. Т.2. 578 с.
22.    Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. Київ, 2008. 470 с.