РЕТРОСПЕКТИВА ТА СУЧАСНІ ПРОЦЕСИ ТОПОНІМІЧНИХ НАЗВ У СЕЛІ ПІДБЕРЕЗЗІ

РЕТРОСПЕКТИВА ТА СУЧАСНІ ПРОЦЕСИ ТОПОНІМІЧНИХ НАЗВ У СЕЛІ ПІДБЕРЕЗЗІ

Ярема Руслана, вчителька історії Підберезівського ліцею

 Горохівської міської ради Луцького району Волинської області

 Людину здавна цікавили питання походження географічних назв своєї місцевості, їх зміст і значення, адже кожна назва не буває випадковою, вона має свою історію, у ній віддзеркалюється культура народу, природні особливості місцевості, історичні події, люди, які тут жили і залишили по собі добрий слід. Правильно пояснити ту чи іншу назву, розкрити її значення, походження – означає отримати важливу інформацію про минуле свого краю: його історію, традиції. Одні назви, відомі з давніх часів, збереглися й до сьогодні, інші ж – зникли, але залишилися у народних легендах та переказах. 
Таємниці історичного минулого нам розкривають звичайні топоніми. Топоніми –  це власні географічні назви, що позначають місцевість, населені пункти, об'єкти рельєфу, водні об'єкти, регіони та інші частини поверхні Землі. Це можуть бути назви міст, сіл, річок, гір, вулиць, областей тощо.    
 Топоніми поділяються на три основні види, або групи: 
1) гідроніми - назви водних об’єктів (hydro - вода); 
2) ороніми - назви рельєфу (oros - гора); 
3) ойконіми - рукотворні (oikos - житло) [5].
Топоніми – це не просто географічні назви, а «жива мова» землі, яка зберігає історію поколінь. У селі кожне урочище, поле, ліс чи поворот дороги мають свої імена – мікротопоніми, що часто зрозумілі лише місцевим жителям. Водночас жоден із них не виникає стихійно, а тільки як закономірність та потреба назвати географічний об’єкт.
Тож яку таїну вкладали перші поселенці села Підбереззя в його назву більше як пів тисячоліття тому? 
Підбереззя – село, центр старостинського округу Горохівської міської ради Луцького району Волинської області, розташоване по обидва боки річки Стрипи за                       11 кілометрів від міста Горохів і за                   23 кілометри від залізничної станції «Горохів» в смт. Мар’янівка. Через село проходить шосе Горохів – Нововолинськ. Населення – 1020 осіб. Вперше Підбереззя згадується у 1453 році. У селі є архітектурна пам’ятка –  церква, збудована з дерева на кошти прихожан у 1583 році.
Існує кілька версій походження назви села Підбереззя.
І версія. Деякі назви населених пунктів в Україні вказують на їх розташування. Чи не найважливішу роль у виборі місця заселення території слов’янами відігравали річки, які були джерелом води і шляхами сполучення. Так і назва села Підбереззя утворилася від загальної географічної назви (апелятиву), такого як «берег», так як розкинулось воно по берегах річки Стрипи (колись казали: «Під берегом річки»), звідси і назва - «Підбереззя». 
ІІ версія. За легендою, якийсь князь, що жив у селі Княже (нині Червоноградський район Львівської області) за гарну службу подарував                14 молодим козакам землі, які на той час були вкриті березовим гаєм. Вони розчистили частину лісу, де й поставили свої оселі, і побудували церкву. Поселення назвали Підбереззям, так як знаходилось воно під березами [1].
Досліджуючи топоніміку села Підбереззя, опрацьовуючи різноманітні джерела інформації, ми ніде не знайшли даних про те, що на території нашого села в імовірний час його заснування були березові гаї. Є відомості, що ця територія була вкрита із західної і північної сторони дубовим пралісом, а з південної – сосновим, які в період від Першої світової війни до 50-х років XX ст. були повністю знищені. Тобто, припущення про походження назви села від назви «береза» малоймовірне, але має право на існування.
Значна кількість назв пов’язана з особливостями місцевого ландшафту, адже село розкинулось по обидві сторони Головного європейського вододілу. У зв’язку із близькістю вододілу, люди колись казали, що Підбереззя знаходиться у центрі світу, бо від нього вода тече у різні сторони.  
«Лиса Гора». На сході села, біля Лемешівської лінії, знаходиться «Лиса Гора». Висота її, згідно топографічної карти «Волинська область 1:200000», становить 242 метри над рівнем моря. Розміщена вона на Головному європейському вододілі. У давні часи, коли вся навколишня місцевість була покрита лісами, а на цій горі лісу не було, тому її і прозвали «Лиса». Як стверджує видатний український вчений-історик Михайло Грушевський, наші предки – східні слов’яни, найвищі горби розчищали від лісу, робили там свої капища і молились язичницьким божествам [3]. Хтозна, можливо, так і тут було. 
За іншою версією, коли селян наділяли землею, ця територія залишилась пустою, її не засівали, тому що ґрунти тут були бідні і зібраний урожай не перекривав би витрати на обробіток. Як наслідок, ця земля була покрита чагарниками, де спокійнісінько жили собі лисиці (лиси). 
 «Крижі». Цікавою є походження назви урочища «Крижі», яке знаходиться в південно-східній частині села. Тут сходяться землі п’яти сіл: Миркова, Підбереззя,  Печихвіст, Пірванча і Полюхна. Поля сіл розмежовуються дорогами, які перетинаються в долині між пагорбів. У перекладі з польської «Skrzyżowanie» означає «перехрестя». Це іменник, що означає місце, де дві або більше доріг перетинаються. Слово походить від дієслова skrzyżować («перетинати», «схрещувати»), де «krzyż» означає «хрест». Звідси –  і назва цієї місцевості і лінії, яка колись там була, але зникла в період колективізації, коли людей примусово переселяли з хуторів до центру села.
«Копані». Ця місцина знаходиться у західній частині села поблизу «Брідка» за «Лозами». Колись територія від «Озер» до «Катківця» була покрита дубовим гаєм. Заможніші селяни мали там власні ділянки лісу. Коли зрізали дерево, то і пеньок викопували, який також використовували у господарстві. На місці викопаних пеньків залишались ями. Від дієслова «копати» пішла назва «Копані».
«Кемпи» Урочище «Кемпи» знаходиться в західній частині села навпроти «Брідка» на правому березі річки Стрипи. Колись ця територія була  заболочена. Пройти до броду можна було лише по купинах (кемпах) - горбиках на луці чи болоті, порослих травою або мохом. Звідси і пішла назва даної місцевості. Зараз тут знаходяться сіножаті,  але назва залишилась.
«Смуткова гора», «Федева гора» Це два великих за площею горби, які знаходяться на південному схилі Головного європейського вододілу, неподалік «Крижів», один навпроти одного. Назва їхня походить від прізвища Смутков  та імені Федя –  людей, які там проживали і мали власну землю. Через Федеву гору зараз проходить шосе Горохів – Іваничі.   
 «Брідок» Урочище «Брідок» знаходиться на заході села. Напроти гирла лівого струмка, що тече з «Катківців», є гирло правого, що витікає з джерела, яке знаходиться біля «Озер», протікає попід милятинськими полями і перетинає шосе Горохів – Іваничі. Урочище, де проходить дорога через цей струмок, носить назву «Брідок». Мілке місце з пологими берегами люди використовували колись для переходу пішки або переїзду кіньми. Звідси і така назва. Покрите воно лісом від Завидівщини і до самого тракту. Це місце вважалось в підберезців «нечистим». «За легендою, яку я чув у дитинстві від Кунчик Гануськи – дочки Барської Марини, що їй ще мама правили, як колись, за панщини, на цьому місці якийсь чоловік продав свою душу чортові. Цим місцем лякали малих дітей після заходу сонця, а старші люди старались обходити його стороною» [3].
 «Забашта» Існує дві версії походження цієї назви. За однією з них, в часи козаччини, козаки, які стояли табором в селі Стрільче, побудували сторожову вежу (башту) на території с. Підбереззя на одному із пагорбів. А щоб вона стояла ще вище, насипали земляний вал. Там, де брали землю, відповідно, утворилось заглиблення. Неподалік знаходились джерела, і з часом ця долина заповнилась водою. Башти вже давно нема, а пагорб і водойма залишились. Зараз там знаходиться ставок, який люди називають Забаштою [3].
За іншою версією, на цьому місці (на схід від ставка) ще за Польщі                (20-і – 30-і рр. XX ст.) стояла висока могила. Її назву пояснюють так: насипана на честь закінчення війни, бо «баста» –  це кінець. Пізніше «с» трансформувалася на «ш» і стало слово «башта» [1].
«Озера» На заході села, біля Завидівського лісу, праворуч від «Брідка» була Озерівська лінія. Колись там, неподалік лісу, були три невеликі озерця, які живились водою із джерел. Довжина їх була 10-20 м, а ширина – 5-10 м. Води в них було «по коліна». Береги були порослі осокою та очеретом. На цих водоймах гніздились дикі качки і кулики.  Влітку хлопці, які жили «на Озерах», навіть в них купались [3]. За колгоспних часів ці водойми були осушені і засипані землею. Тепер там поле. Це місце люди називають «Озера».
Стрипа. Річка Стрипа свої витоки починає із потічків, які  беруть початок із трьох джерел, які знаходяться в різних частинах села Підбереззя. Вони створюють своєрідне віяло витоків власне Стрипи, як єдиного річкового русла, довжиною 24,4 км. У західній частині села вони зливаються в один потік із потоком, який бере початок в заболоченій місцевості поблизу сусіднього села Печихвости і дають початок річці Стрипі, яка є лівою притокою річки Луги [2;4].
 Можливі версії походження назви «Стрипа»: Перша. Назва річки – індоєвропейського походження та гідронім за значенням. «Стор» означало – річка. Пізніше у праслов’ян цей корінь звучав як «стр» – у значенні «текти, струмувати, струмінь; вода, що тече» [7].
 Друга. Найімовірніше, назва походить  від  слова «стріп», що означає невеликий сніп обмолоченого жита, зв'язаний спеціальним способом для покривання даху; сам настил покрівлі з таких снопів. Над Стрипою були городи. Тому на її берегах восени купами стояли стріпи – снопи.  Хати також аж до            ІІ світової війни переважно були вкриті солом'яними стріпами (стріхами)
 Третя. Ми знайшли ще одну можливу версію, яка має право на існування. Один із витоків р. Стрипи бере початок з джерела біля підніжжя Лисої Гори, колись вкритої лісом, крім вершини. Такі місця давні слов’яни (вони були язичниками) використовували для поклоніння різним богам, які уособлювали різні сили природи, та спорудження капищ. Можливо, тут було зроблено жертовник Стрибі (розм. Стрипі), дочці бога вітру – Стрибога. Звідси і назва потоку – Стрипа.
 «Гайок» На півночі с. Підбереззя знаходиться поле, яке називають «Гайок». Це одна із п’яти ділянок дубових лісів (гаїв), які були винищенні в період  німецької окупації часів Другої світової війни. Німці вирубували дуби і деревину відправляли до Німеччини по спеціально побудованій для цього вузькоколійці, яка проходила через окраїну села Козятин до залізничної станції «Горохів». Дуби, які пережили ворожу навалу і залишились рости, не встояли в радянський період. На початку 70-х років були зрізані останні дерева, ділянка розкорчована і засіяна зерновими, але назва залишилась. 
«Дубинка» Біля «Озер» ще до Другої світової війни була ділянка лісу, так звана, «Дубинка», де росло 115 дубів. Люди старшого покоління казали, що з тракту (дороги) за тими дубами не було видно хатів, бо кругом був ліс. «Моя прабаба казали, що колись, за панщини, вся територія, від «Озер» до «Катківця», була покрита лісом. За колгоспних часів він безслідно зник. А було тим дубам, як мінімум, по 250-300 років» [3]. Дотепер на цьому місці в полі стоїть кілька старезних одиноких дубів. 
«Лози» Так називались луки, які знаходилися південніше від «Брідка» у західній частині села і були порослі верболозом (високими кущами з довгими тонкими блискучими гілками та вузьким листям). В народі такий вид верби називали лозою. Її стебла використовували як матеріал для плетіння кошиків та інших виробів. 
Історія виникнення назв вулиць (ліній) різна і цікава. Назви одних походять від назв населених пунктів, з якими вони з’єднують село: Козятинська (з селом Козятин), Лемешівська (з селом Лемешів), Печихвостівська (з селом Печихвости), інші – отримали свої назви від прізвищ родин, які першими там поселились: Качурівська, Панасівська, Кліщунова.
 «Церковна». Ця вулиця отримала свою назву від того, що на ній розміщена церква Зачаття Праведною Анною Богородиці – пам’ятка архітектури національного значення (охоронний №106/1), один із найдавніших  храмів Волині.  Збудована вона на кошти прихожан у 1583 році. Церква дерев’яна, невелика, з трьома рівновисокими зрубами на кам’яному фундаменті, завершена масивною банею із заломом на восьмерику нави. Після ремонту в ХІХ ст. у церкві зберігся живопис та різьблення XIX–XX ст. Храм є прикладом старовинної дерев’яної одноверхої волинської церкви з великим за об’ємом верхом. З півночі від церкви розташована дерев’яна двоярусна дзвіниця – пам’ятка архітектури національного значення (охоронний № 106/2), зведена одночасно з церквою. Місцеві жителі свою церкву називають «Неопалимою купиною» в пам’ять про лихоліття Другої світової війни, коли, попри тотально випалене село, храм вцілів і залишився практично неушкодженим.
У радянський період більшість вулиць перейменували. Проте і зараз серед населення неофіційні назви села функціонують паралельно з офіційними.
Неофіційна назва    Офіційна назва
Качурівська    Лісова
Кліщунова    Печихвостівська
Панасівська    Столярчука
Тракт    Центральна
Церковна    Приозерна

 «Громиш». У північно-західній частині земель села знаходиться урочище «Громиш». Люди поважного віку переповідають, що чули ще від своїх дідів, що в цьому місці найчастіше «били громи». На сьогоднішній день тут знаходиться ще два (донедавна було три) дуби, які залишились від прадавнього дубового лісу. Їм, мабуть, по кілька сотень років. Старожили їх пам’ятають ще зі свого дитинства такими, які вони є і тепер. Один із них уже всихає, обпалений блискавкою і роками. Стоять вони як спомин про дубовий праліс, який колись оточував наше село.
«Катківець». Урочище «Катківець»  знаходиться в південно-західній частині села. Василь Євчук, автор «Спогадів про минуле», згадує: «Це місце отримало таку назву тому, що, зі слів прабаби Теклі, «за двадцять літ до першої германської війни (тобто в 1894 році) на цьому місці «скатував» брат брата: зарубав його сокирою, бо не могли обидва брати поділити між собою дуба, що ріс на їхній межі». Братів не стало давно, а дуба – недавно, принаймні в 1959 році він ще стояв. Його ще добре пам’ятають підберезці, які  народились в перші повоєнні роки. Стояв він в полі одиноко, наче чоловік в трикутній шапці –  прямим кутом вверх, бо крона біля вершини мала звуження, та з піднятою вверх «рукою – гіллякою», яка своєю формою не вписувалася в крону дуба [3].
«Біля хреста». Хто хоч раз побував на цвинтарі в селі Підбереззя, той не міг не звернути  увагу на старовинний хрест, розміщений на бетонній чотирикутній основі, яка має вигляд усіченої піраміди. На цій піраміді залишився слід від давно зрубаного, невідомо ким і для чого, напису. Хрест стоїть між «старими» і «новими», на так званих, «німецьких» могилках. На цьому місці, казали старі люди, під час Першої світової війни німці ховали своїх полеглих солдатів. Вони ж і поставили цей хрест. Така легенда передається жителями з уст в уста до наших днів поряд з іншою розповіддю [3]. 
У своїх спогадах Євчук Василь пише: «Розповідає Бобик Василь Іванович (1904-1996 рр.). «Той хрест поставили не німці. То люди Підбереззя поставили його на свої гроші тоді, коли в селі не стало панщини. Про це ще розказував мені мій дід – старий Федір (Петрощук Федір Федорович (1849-1943), бо то було за нього. Той хрест стояв в селі над дорогою там, де за Польщі була гміна. Поляки сказали, щоб той хрест знищити, бо то їм було не до вподоби. І тоді люди на сільському сході вирішили перенести цей хрест на цвинтар. То я ще возив його туди і поставив там, де він зараз стоїть» [3].                                   
 У центрі села хреста вже давно нема, але люди кажуть «Біля Хреста».
«Тракт». «Тракт» –  старовинний термін для великої наїждженої або покращеної ґрунтової дороги, що з’єднує важливі населені пункти. У селі колись так називали центральну дорогу, яка вела до Горохова. Уздовж тракту будувались житла та інші важливі споруди. На початку 70-х років через Підбереззя було прокладено нову дорогу з твердим покриттям – шосе. Частина тракту залишилась в стороні. Тепер це звичайна ґрунтова польова дорога, але люди все одно називають її трактом (трахтом).                                                                                                                                      
 Топоніми є надзвичайно стійкими. Навіть коли зникає ліс, вулиця чи змінюється влада, народна назва живе в пам’яті місцевих жителів віками, зберігаючи ідентичність, код свого роду, своєї території. Коли ми знаємо, чому саме так називається наше село, вулиця, поле, урочище, ми перестаємо бути просто мешканцями – ми стаємо спадкоємцями. І саме з таких маленьких історій кожного села, як із цеглинок, складається великий будинок історії нашої країни. Збереження цих назв допоможе нам не забути своє коріння.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бурнейко Ігор. Історія с.Підбереззя (1453-1944 рр.). Науковий збірник. Минуле і сучасне Волині та Полісся: Рух опору тоталітарним і окупаційним режимам на теренах Волинської області. Горохівщина в історії України та Волині. Випуск 31. - Луцьк, 2009.- с.122-128.
2. Державний водний кадастр: облік поверхневих водних об’єктів.
3. Євчук В.К. Спогади про минуле. Книга перша. Луцьк: ФОП               Мажула Ю.М., 2025,
4. Каталог річок України. – Київ: Видавництво АН УРСР, 1957. – с.15.
5. Кихтюк Валентина Василівна. Історична топоніміка Волині: формування, джерела, зв’язок із розвитком суспільства. Луцьк.- 2010.
6. Леонід Чучман: педагог, краєзнавець, художник, поет…/ Упор. Є.В.Карп’як. – Луцьк: Надстир’я, 2016. – с.57.
7. Словник гідронімів України. – Київ: Наукова думка, 1979. – с.534.
8. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Т.2. - Вінніпег, 1986. - с.229-230.
9. Шульгач В.П. Ойконімія Волині. Етимологічний словник – довідник. – Київ: Кий, 2001.