ШЕВЦІ Й КУШНІРИ ГОРОХОВА: СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РЕМЕСЕЛ

ШЕВЦІ Й КУШНІРИ ГОРОХОВА: СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РЕМЕСЕЛ

Шешко Ігор, директор Горохівського історичного музею

Янюк Марія, художник Горохівського історичного музею

У Горохові здавна мешкало багато ремісників. Але найбільше було  шевців та кушнірів. Про це свідчить тодішня приказка «Що не хата, то швець чи кушнір». У 1635 році  у Горохові працював 21 ремісник: 5 шевців, 5 кушнірів і кравців, 3 ковалі, 4 пекарі, ювелір, лимар, ткач і пивовар. Горохівські кравці спеціалізувалися на виготовленні традиційного одягу – чумарок, камізельок, бекеш і кашкетів, які реалізовували як на місцевому ринку, так і в навколишніх містечках. Кожухи збували переважно на ярмарках у різних населених пунктах, де вони користувалися значним попитом. Залишки шкіри використовували для пошиття рукавиць, тоді як жінки виготовляли ткані вироби – пояси, крайки та килимки, які продавали на місці та на ярмарку в Почаєві[3, с. 18].
У той час горохівські шевці сплачували щорічний податок зі свого ремесла у розмірі 1 золотого польського власнику міста Г. Л. Сангушку-Кошерському. Це є свідченням того, що тоді ще не були створені ремісничі цехи. Згодом ремісникам довелося об’єднатися в цехи для того, щоб регулювати кількість виробленої продукції, стежити за якістю виробів та щоб усунути конкуренцію з боку сільських ремісників.
У 1779 році горохівські шевці отримали від власника міста М. Вельгорського свій статут, який мав назву «Права шевської господи в Горохові». Він складався із кількох грамот, даних окремим цехам. Таким чином, М. Вільгорський заснував кушнірський і шевський цехи[ 3, с.27].
Регулярно, кожні два тижні, дорослі одружені майстри збиралися на засідання цеху. Під час першого зібрання відбувалися вибори керівного складу.  Строком на три роки обирали цехмістра, його заступника («второго») та чотирьох «столових». У випадку, якщо очільник цеху не виконував належним чином свої обов’язки, ремісники вдавалися до символічного акту – викрадення з його оселі скриньки з «правом», що означало дострокове припинення його повноважень. Після цього скринька передавалася до дому новообраного цехмістра. Серед горохівських шевців побутувало повір’я, за яким скриньку з «правом» заборонялося переносити на інший бік ставу чи річки, оскільки це нібито могло призвести до виготовлення неякісного взуття – так званих «різних» чобіт. Водночас варто зазначити, що заможні ремісники переважно мешкали в центральній частині міста й, очевидно, прагнули зберегти контроль над управлінням цехом, не допускаючи його переходу до інших осередків.
Про день проведення засідання майстрів сповіщали за допомогою спеціального знака. У шевців таким знаком слугувало маленьке копитце, у кушнірів – прямокутник із міді. У разі потреби термінового зібрання до копитця прикріплювали пташине перо [ 1]. 
Засідання традиційно відбувалися в оселі цехмістра. Члени цеху з’являлися на збори у святковому вбранні – темно-синіх сукняних чумарках, підперезаних широкими пасками, сплетеними з різнокольорових ниток, із китицями, що звисали збоку. Під час засідання вони займали місця відповідно до усталеного порядку: цехмістер та члени правління розміщувалися за столом, тоді як інші майстри сідали на лавах. Старші за віком займали місця ближче до столу, молодші –  ближче до порога. Біля входу чергували двоє молодих майстрів: один перебував у сінях, інший – за вхідним порогом.
На початку засідання головуючий виголошував: «Хай буде право на столі», учасники вставали, і урочисто виносили скриньку, що містила статут і цехові рахунки, та ставили її на стіл. Далі цехмістер нагадував членам про їхні обов’язки перед цехом, після чого переходили до розгляду поточних справ. У ході засідання також здійснювали судочинство щодо порушників цехових норм. Винних карали штрафами, які сплачувалися грошима або воском, що його використовували для виготовлення свічок для церкви. Покарання накладалися, зокрема, за нечесні прийоми під час збуту продукції, переманювання учнів і челядників, марнотратство, негідну поведінку в корчмі та інші проступки [ 1].
Жваві дискусії під час засідань викликало питання прийому нових членів до цеху. Визначальним було, чи здатен претендент виготовити зразковий виріб, а також чи має він можливість належним чином почастувати всіх членів цеху. Колективні обіди посідали важливе місце в житті ремісників, які вважали, що «самому і в раю смутно». Наприкінці засідання здійснювали сплату цехових внесків. Для цього цехмістер крейдою креслив на столі коло, поділене на сектори, куди кожен із присутніх клав належну суму. Під час збору коштів цехмістер звертався до відповідального за скарбницю майстра із застереженням уважно стежити за правильністю внесків. Уся процедура засідання відбувалася за чітко визначеним порядком, у якому кожен учасник добре знав свою роль.
Для підмайстрів існувала окрема організація «Господа». Її керівник називався «ласкавий» і обирався з-поміж майстрів. Засідання та розподіл обов’язків були майже такими самими, як і в цеху майстрів. Проте тут у скриньці, крім рахунків і статуту, була ще й нагайка. Інколи за різні проступки підмайстри могли отримати фізичні покарання нагайкою.
Важким і тривалим було навчання учня ремісничої майстерності. Батько, який мав намір віддати сина на навчання до майстра, спершу повинен був отримати дозвіл священника. З цією метою він жертвував на потреби церкви 2–3 фунти воску. У присутності священника між батьком і майстром укладався усний договір про навчання юнака ремеслу. Термін навчання становив три роки. 
Протягом першого року учня, як правило, не допускали до роботи з інструментами – він виконував переважно хатні обов’язки. Зокрема, мусив рано вставати, щоб принести воду, адже криниця була одна на весь куток. Крім того, учень заготовляв корм для худоби, рубав дрова, доглядав дітей господаря. Харчування учнів було доволі скромним. На перше зазвичай подавали капусняк із квашеної капусти, на друге – варену картоплю з кислим молоком. Іноді картоплю приправляли «ляком» – розсолом з-під оселедців. Серед поширених страв згадується також волок – нині майже забута страва, що готувалася з приварених бурякових листків, заправлених олією або салом та часником[ 2].
Протягом другого року навчання у домі майстра учень починав виконувати прості виробничі операції: зшивання окремих шматків шкіри, виготовлення лубу з молодої липової кори, а також нарізання з березового кругляка дерев’яних цвяхів і штифтів. Іноді майстер доручав також добути щетину зі спини кабана –заняття доволі небезпечне, що вимагало від учня значної спритності та вправності.
Учень кушніра мав наносити крейди з гори Миловиці (тепер Соснина), натовкти в ступі дубову кору, наносити води і заливати її в дерев’яні кадки.
Нарешті наставала мить, коли учень уже міг самостійно виготовляти вироби – чоботи чи кожухи. Відтак він переходив до наступного етапу – вступу до господи. Для цього необхідно було сплатити вступний внесок (три фунти воску) та подбати про відповідний урочистий одяг. Так учень набував статусу підмайстра. Зазвичай підмайстер залишався працювати у того ж майстра, в якого навчався, але вже за платню. Після відрахувань на харчі його річний заробіток становив приблизно 10–15 карбованців. Водночас обсяг роботи був значним: щоденно він мав виготовити певну норму продукції – наприклад, кожух без рукавів, обробити до 25 овечих шкір або пошити пару чобіт. Окрім виробничих обов’язків, підмайстер виконував і господарські роботи. Хоча перехід до іншого майстра дозволявся, суворо заборонялося схиляти до цього інших підмайстрів. Така заборона свідчить про прагнення цехової верхівки запобігти їхній солідарності, адже окремі майстри утримували значну кількість найманих працівників[ 2].
Для здобуття статусу майстра підмайстер мав виконати низку вимог: одружитися, мати власну майстерню та інструменти, а також організувати частування для членів цеху. Значно складнішим був цей шлях для приїжджих підмайстрів. За наявності рекомендації вони скеровувалися до одного з майстрів і повинні були пройти двотижневий випробувальний термін. У разі невдачі підмайстер отримував від цеху незначну суму на дорогу й змушений був вирушати на пошуки роботи в інші місця.
 Важливу роль у житті ремісників відігравала церква: підмайстри значну частину часу проводили на богослужіннях, тримаючи великі свічки, причому кожен цех мав відведене місце та власну ікону[1]. 
Виготовлення кушнірських виробів вимагало від ремісника значної фізичної сили, наполегливості й вирізнялося особливою трудомісткістю. Обробка овечих шкір була тривалим і складним процесом. Спершу сировину вимочували, очищали від міздрі (залишки м’яса і сала) за допомогою спеціального ножа – скафи. Далі шкіри занурювали у закваску з житнього борошна, висівок і солоної води, де вони ферментувалися близько трьох тижнів, потребуючи регулярного перевертання. Після цього шкіри сушили, зволожували та ретельно розминали спеціальним інструментом, що вимагало значних фізичних зусиль і часу. Завершальним етапом було натягування на п’яла та обробка крейдою, після чого матеріал ставав придатним для пошиття кожуха. Для надання кожуху червоного кольору шкіри піддавали дубленню. Дубову кору подрібнювали на порошок, заварювали та використовували як розчин, у якому шкіри витримували кілька діб, періодично виймаючи й додаючи свіжу кору. Після цього їх неодноразово сушили, зволожували й знову вимочували, повторюючи цикл кілька разів. Упродовж місяця таким чином обробляли            30–40 овечих шкір, з яких виготовляли приблизно 6–8 кожухів[ 1]. 
Процес виготовлення чобіт у шевців був відносно простішим. Майстер вирізав шкіру за міркою, формував заготовки та натягував їх на спеціальну дошку (валківницю), а згодом – на колодку. Далі кріпив устілку, зшивав деталі дратвою та зміцнював підошву й ранти дерев’яними штифтами. Каблук формували окремо, також закріплюючи його штифтами. Робота вимагала тривалого перебування в зігнутому положенні, що часто призводило до сутулості. Для зручності шевці виготовляли спеціальні стільці з липового дерева, які мали характерну, дещо заглиблену форму.
Ремісники продавали свою продукцію на горохівському базарі, який проходив щочетверга, а також на ринках інших міст. Шевці збували свій товар у Локачах, Порицьку (Павлівці), а кушнірам доводилося їхати далі – в Ковель, Ратне, Камінь-Каширський, Устилуг. Скупники доставляли до Горохова овечі шкіри навіть із віддалених районів Середньої Азії, тоді як вироби місцевих ремісників збували в інших містах Російської імперії та експортували за її межі
[ 3, с.48].
Роботи горохівських ремісників славилися своєю високою якістю, що, своєю чергою, створювало підвищений попит на їхні товари в інших містах. У зв’язку з цим побутує показова історія 1930-х років про місцевого пана, який прагнув придбати унікальний кожух. З цією метою він вирушив до Львова й обрав у крамниці найдорожчий і найвишуканіший виріб. Після покупки, поцікавившись його походженням, почув, що кожух виготовлено саме в Горохові.
 Ремісники міста традиційно поєднували свою діяльність із сільським господарством. Земельні наділи, надані громаді ще на початку XVII століття, упродовж тривалого часу слугували важливим джерелом утримання багатодітних родин. Значну частину часу ремісники приділяли сільському господарству, до якого змалку залучали й дітей. У періоди інтенсивних польових робіт до праці долучалися всі члени родини, включно з родичами. Водночас поєднання ремесла із землеробством негативно позначалося на продуктивності праці, знижуючи загальний рівень заробітку ремісників.            
Польська влада ліквідувала цехові організації, замінивши їх підконтрольною державі спілкою ремісників; відтоді діяльність здійснювалася на підставі патентів. Частина ремісників емігрувала в пошуках кращих умов, однак за кордоном вони стикалися з упередженим ставленням і труднощами з працевлаштуванням, що нерідко спонукало їх до повернення. Водночас еміграція з Горохова не набула масового характеру – більшість мешканців залишалася в рідному місті. В Горохові виготовляли кожухи, чоботи, туфлі, інші шкіряні вироби, що мали попит не лише в Україні, а й у Польщі, Чехословаччині [ 1].
 Після 1939 року в Горохові була утворена промислова артіль, до якої ввійшли шевці та кушнірі. Спочатку працювали по хатах, у стодолах, а після закінчення війни перейшли працювати в дерев’яне приміщення колишньої єврейської школи. До 1946 року керівником артілі був М. В. Міндюк, якого змінив на цій посаді І. І. Рощина. Виконували замовлення і на фронт: шили чоботи та кожухи. У той час в артілі працювали такі майстри, як А. Стопачинський, Я. Гладишкевич, М. Герасимович, М. Ладика та інші.
 У 1980-х працювали два шевські цехи (горохівський і мар’янівський) райпобуткомбінату. Тут працювали 14 майстрів, які займалися виготовленням модельного взуття (в Мар’янівці), чоловічих туфель, жіночих босоніжок, чоловічих та жіночих чобіт. Кушнірське виробництво на той час трохи вже занепало, працювали тільки 4 майстри. Якщо раніше в кушнірському цеху вичиняли шкіру та шили чоловічі, жіночі, дитячі безрукавки, хідники, рукавиці і навіть кожушані штани для працівників Півночі, то тепер види товарів були обмежені[ 2].
Після 1991 року райпобуткомбінат ще певний час продовжував свою діяльність, однак згодом ремісники перейшли до індивідуальної праці вдома, реалізовуючи вироби переважно на ринку. На жаль, із часом ці традиційні промисли не отримали належного продовження і поступово відійшли в минуле.
Список використаних джерел:
1. Димнич Я. Про шевців і кушнірів. Будівник комунізму. 1984. 20 серп.
2. Пясецький В. Димнич Ярослав Назарович (1936-1986 рр.). Краєзнавець,
Дослідник історії Горохівщини. Минуле і сучасне Волині та Полісся: Рух опору тоталітарним і окупаційним режимам на теренах Волинської області. Горохівщина в історії України та Волині. Матеріали ХХХІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції Луцьк – Горохів. 2009. Випуск 31, С. 313-320.
3. Чучман Л. П. Горохів: історико-краєзнавчий нарис. Луцьк : Надстир’я, 2001. 220 с.