СТОРІНКИ МИНУЛОГО І СЬОГОДЕННЯ МІСТА ГОРОХОВА

СТОРІНКИ МИНУЛОГО І СЬОГОДЕННЯ МІСТА ГОРОХОВА

Надія Фищук, історик, краєзнавець

Знати минуле свого містечка – означає розуміти себе, свою громаду та її цінності. Горохів не виник на порожньому місці і не став просто точкою на карті. Кожен пагорб, кожна вулиця, кожне старовинне подвір’я приховують сліди тисячоліть життя людей, їхніх зусиль, віри та боротьби. Вивчення історії міста дозволяє нам відновити зв’язок поколінь, усвідомити, як природні умови та соціальні обставини формували характер місцевої громади, її стійкість і здатність долати виклики.
Минуле Горохова –  це дати й події, живі сторінки культурної та духовної спадщини археологічні знахідки, старовинні храми, традиції та легенди. Кожна деталь розкриває, як громада формувала себе крізь століття, зберігала ідентичність та передавала досвід наступним поколінням.
Досліджуючи історію міста, ми не тільки відтворюємо хронологію подій, а й вчимося цінувати свої витоки, розуміти причини і наслідки змін, формувати громадську свідомість і власне бачення майбутнього. Минуле нашого міста –   це ключ до розуміння того, ким ми є сьогодні і ким можемо стати завтра.
 «Гори ховатися», «ховатися в горах» –   саме так колись розшифрували назву цього поселення Горохів. Століттями місто виправдовував це ім’я, затишно вмостившись у долинах між пагорбами, стало невидимим під час набігів кочівників. Але сучасний Горохів більше не хоче ховатися. Він впевнено виходить із тіні літописних згадок 1240 року, щоб нарешті розповісти свою справжню, сповнену гонору історію.
Горохів –   це «висока Волинь» у прямому сенсі слова. Коли ви стоїте на його вулицях, ви перебуваєте на висоті 275 метрів над рівнем моря , а, отже, ви на кілька десятків метрів ближче до неба, ніж будь-хто інший у цьому регіоні. Ця географічна верхівка Волині диктує і характер міста воно завжди прагнуло бути першим, кращим, вищим.
За сучасним фасадом Горохова ховається його стародавня міцність. Археологія міста відкриває нам дивовижну правду, що під шаром асфальту досі "дихають" підземелля та фундаменти минулих епох, поєднуючи нас із тими, хто три тисячі років тому зводив тут перші житла та тримав оборону на цих стратегічних пагорбах. У шумі старих лип міського парку, що пам’ятають кроки графів та митців, і сьогодні можна вловити відлуння епохи, коли в Горохові зберігалися оригінали Рафаеля та сяяв білосніжний мармур Канови.
Це місто-хованка, що вберегло свою ідентичність; місто-фортеця, що вистояло в горнилі війн; і, водночас,  велика відкрита книга, яку ми нарешті починаємо читати правильно. Від магдебурзького права до цифрової трансформації  ми гортаємо сторінки літопису міста, яке завжди знало собі ціну.
Горохів не з’явився на порожньому місці. Його розташування на високому плато над річкою Безіменкою, притокою Липи, робило його природно вигідним і стратегічно важливим пунктом. Археологічні дослідження підтверджують, що люди цінували ці пагорби ще задовго до того, як почали вестися літописи. На території сучасного міста виявлено поселення доби бронзи та раннього заліза          І тисячоліття до н. е., що свідчить про активну діяльність тут хліборобів і ремісників понад три тисячі років тому.
На південно-західній околиці Горохова, на Міндюковій горі, знайдено залишки давньоруського городища. Під час розкопок дослідники виявили почорнілі дубові палі – рештки частоколу. Це був класичний оборонний пункт із глибоким ровом, який надійно захищав місцеве населення від раптових нападів.
Питання першої писемної згадки про Горохів досі викликає дискусії серед істориків, що додає місту особливого шарму загадковості.
За деякими джерелами, Горохів згадується у зв'язку з подіями 1240 року –   року трагічної навали монголо-татар на Київ та Галицько-Волинську державу. Хоча частина дослідників вважає цю згадку пізнішою інтерпретацією, сама можливість існування міста в цей період є цілком логічною. Горохів входив до складу Галицько-Волинського князівства –   одного з найпотужніших державних утворень тодішньої Європи. У цей час місто було частиною оборонної системи південної Волині, стримуючи натиск степовиків.
Більшість науковців схиляються до дати 1450 рік як до першої незаперечної документальної згадки. У цей період Волинь перебувала під юрисдикцією Великого князівства Литовського, але зберігала свій особливий автономний статус. Саме тоді король Казимир IV Ягеллончик своєю грамотою передав Горохів разом із навколишніми селами у власність шляхтичу Олізару Шиловичу. Олізар Шилович був правою рукою легендарного князя Свидригайла Ольгердовича, який боровся за незалежність Волині. Горохів став нагородою за вірну службу князю, що підкреслює високий статус поселення вже у XV столітті.
У цей ранній період Горохів формувався як типове феодальне містечко. Після Олізара Шиловича місто переходить до його родичів, а згодом – до впливового роду князів Сангушків-Коширських.
Найдавніша частина міста розташовувалася з північно-східного боку, сучасна Скобелка, раніше називалася Старогороховом. Вже тоді місто було центром тяжіння для навколишніх сіл. Тут функціонували перші млини на річці Гнила Липа, а вигідне розташування на перетині шляхів до Луцька та Львова закладало фундамент для майбутнього торгового розквіту.
26 липня 1600 року – дата, яку можна вважати днем заснування горохівського самоврядування. Саме тоді власник міста князь Григорій Львович Сангушко-Коширський, надав Горохову магдебурзьке право. Згодом, 10 березня 1601 року, цей привілей був урочисто підтверджений польським королем Сигізмундом ІІІ Вазою на сеймі у Варшаві.
Магдебурзьке право фактично виводило місто з-під юрисдикції загальнодержавних судів та влади королівських чиновників  –  старост. Головні пункти грамоти проголошували, що міщани звільнялися від феодальних повинностей, які вони виконували раніше на користь пана. Вони ставали вільними людьми. У місті створювався власний орган влади –  магістрат, який складався з лави –  судовий орган та ради –  адміністративний орган. Очолював магістрат війт. Місто отримало право судити своїх громадян за власними законами. Жоден чиновник не мав права заарештувати міщанина без санкції магістрату. «Довічна власність на присадибні та орні землі» –  князь Сангушко подарував міщанам землю навколо Горохова, залишивши за ними лише обов’язок виконувати незначні повинності на користь міста. Право на проведення двох великих ярмарків на рік та щотижневих торгів зазвичай по четвергах.
Отримання статусу міста-самоврядника миттєво змінило його вигляд та ритм життя.
Горохів став містом майстрів. Для захисту своїх інтересів ремісники об’єднувалися в цехи. Вже у 1635 році документи фіксують діяльність                    21-го кваліфікованого ремісника.
Економічний фундамент магдебурзького права у Горохові тримався на потужних ремісничих корпораціях. Найвпливовішими та найчисельнішими були цехи шевців і кушнірів, чия продукція визначала високий експортний потенціал міста. Завдяки винятковій якості шкіряного взуття та хутряних виробів, Горохів став стратегічним центром торгівлі за місцевими кожухами приїжджали торгові каравани з усього воєводства, що забезпечувало місту постійний приплив капіталу та розвиток суміжних ремесел.
Наявність у Горохові ювелірних та ковальських майстерень була беззаперечним індикатором фінансового успіху громади. Якщо ковалі забезпечували місто необхідним інструментарієм та захистом, то робота ювеліра була справжнім маркером елітарності. У XVII столітті лише багаті та успішні міста могли дозволити собі утримувати майстрів, що працювали з благородними металами, –  це було прямим доказом того, що горохівське міщанство мало високі запити та відповідні капітали для їх задоволення.
Завдяки Магдебурзькому праву у Горохові сформувався особливий тип людини  –   «горохівський міщанин». Це був вільний, гоноровий господар, який:
•             Брав участь у виборах магістрату.
•             Мав право передавати свою землю та майно у спадок.
•             Був зобов'язаний захищати місто у разі нападу.
Горохів мав надзвичайно розмаїтий етнічний склад, що був характерним для успішних торгових міст. Етнічну мозаїку Горохова творили українці, поляки та євреї. Саме ці три громади були основою міського населення, кожна зі своєю мовою, вірою та традиціями.
Варто зазначити магдебурзьке право протрималося в Горохові до 1870 року, коли внаслідок імперської політики Росії та клопотання власників Стройновських воно було скасоване. Проте за ці 270 років у місті викристалізувався той самий дух незалежності та господарності, який ми відчуваємо і сьогодні.
Якщо Магдебурзьке право дало Горохову юридичну свободу, то волинська гілка роду Стройновських подарувала йому європейський аристократизм та інтелектуальний блиск. На межі XVIII-XIX століть місто пережило дивовижну трансформацію: із приватного шляхетського маєтку воно перетворилося на один із найважливіших культурних та економічних просторів Східної Європи.
Це був час, коли в Горохові перетиналися долі великих політиків, прогресивних економістів та витончених митців. Розквіт міста тримався на унікальному трикутнику особистостей –   трьох представниках родини, кожен із яких приніс на ці землі свою особливу місію. Валеріан став архітектором економічного прориву та фізичного втілення міської величі. Його брат Єронім приніс у тишу горохівських пагорбів високу науку та європейське право. Особливий інтелектуальний блиск Горохову подарувала Валерія – донька Валеріана та Олександри Стройновських. Саме вона зуміла наповнити раціональну батьківську структуру живим диханням високої культури, перетворивши родинну резиденцію на пагорбі Грабина на легендарний «Горохівський Ермітаж». Я свідомо впроваджую це поняття у розповідь, щоб відновити історичну справедливість і повернути нашому місту статус, який згодом був несправедливо розпорошений між закордонними колекціями та музеями.
«Горохівський Ермітаж» не був просто гарною метафорою – це був реальний культурний феномен світового масштабу, де в залах волинського палацу поруч із безцінними полотнами Рафаеля, Тіціана та Рембрандта височіли біломармурові шедеври видатного італійського скульптора Антоніо Канови. Це був цілісний мистецький усесвіт із величезною бібліотекою та унікальними архівами, що перетворювало Горохів на потужний інтелектуальний хаб, де європейське мистецтво почувалося вдома. Називаючи цю спадщину саме «Горохівським Ермітажем», ми стверджуємо, що наше місто ніколи не було провінційним закутнем, а натомість виступало важливою точкою на культурній мапі Європи, чиї скарби сьогодні прикрашають навіть знаменитий Метрополітен-музей у Нью-Йорку.
Зануримося в історію цих трьох постатей, чиї імена стали синонімами золотого віку Горохова.
Граф Валеріан Антонія Стройновський багатий землевласник, який мав відвагу перетворити волинське містечко на осередок європейської цивілізації.
Усе почалося 14 квітня 1759 року на Кременеччині. Валеріан народився в родині шляхтича Бенедикта Стройновського, чий рід належав до герба Стремено –   стародавнього символу лицарства та витривалості. Вихований у суворих та інтелектуальних традиціях шкіл піарів, він із юності обрав шлях юриста. Дві вищі освіти та глибоке знання права швидко зробили його помітною постаттю на політичній арені. Кавалер найвищих державних нагород –   Ордена Білого Орла та Ордена Святого Станіслава. Він став голосом Волинського воєводства на доленосному Чотирирічному сеймі. Валеріан був серед тих прогресивних розумів, хто поставив свій підпис під Конституцією 3 травня 1791 року, документом, що мав модернізувати країну за зразком передових демократій. Навіть після поділів Польщі він зумів зберегти свій статус, ставши таємним радником та сенатором при дворі імператора Олександра I.
У 1795 році Валеріан приймає стратегічне рішення –   купує в останнього короля Станіслава Августа Понятовського містечко Горохів разом із 17 селами. Його земельні амбіції згодом поширилися і на фільварки Рожища та Жабча, що зробило його одним із наймогутніших землевласників регіону. Як послідовник фізіократизму, граф вірив, що багатство нації приховане в землі, але воно потребує розуму та культури, щоб прорости.
Сам термін «ампір» походить від французького «empire» («імперія») і є пізньою стадією класицизму, яка черпала натхнення в архітектурі Давнього Риму. Для містечка поява такої будівлі стала справжньою подією, адже ампір приніс із собою сувору симетрію, масивні портики з високими колонами та відчуття непохитного спокою. Це був стиль тріумфу та державної могутності, де кожна лінія фасадів підкреслювала статусність і шляхетний блиск маєтку. Таким чином, палац став не просто житлом, а візуальним втіленням європейського аристократизму, перетворюючи панорамний пагорб на головний естетичний орієнтир усього краю.
Мистецьке наповнення палацу було настільки вражаючим, що воно перетворювало приватну резиденцію на справжній музей світового рівня. Колекція,  яку з любов’ю та знанням справи збирали покоління Стройновських та Тарновських, була не просто зібранням предметів розкоші, а цілісним інтелектуальним простором, де кожен експонат мав свою історію.
Перлиною цього зібрання були скульптурні шедеври, серед яких головне місце посідали роботи зірки європейського класицизму – італійця Антоніо Канови. Його біломармурова статуя «Тріумфуючий Персей», що втілювала ідеали античної краси та сили, була справжньою гордістю маєтку. Сьогодні цей шедевр, який колись прикрашав зали нашого міста, є одним із найцінніших експонатів музею Метрополітен у Нью-Йорку. Окрім монументальних статуй, інтер’єри доповнювали майстерно виконані мармурові бюсти членів родини та видатних постатей епохи, що надавало палацу вигляду вишуканої давньоримської вілли.
Картинна галерея «Горохівського Ермітажу» вражала не менше, адже на стінах палацу можна було побачити полотна, які сьогодні склали б честь          будь-якій національній галереї світу. Завдяки тонкому смаку Валерії Тарновської, тут були зібрані оригінальні роботи Рафаеля та Тіціана, чия майстерність передачі світла й кольору дивувала гостей маєтку. Колекція також включала шедеври північного бароко, зокрема полотна Рембрандта та витончені портрети пензля Ван Дейка. Окреме місце посідав релігійний живопис та особисті мініатюри самої Валерії, які вона створювала на слоновій кістці з надзвичайною ювелірною точністю.
Окрім живопису та скульптури, палац був багатий на скарби прикладного мистецтва. Бібліотека зберігала не лише рідкісні стародруки, а й унікальні архіви та нумізматичні колекції, зібрані єпископом Єронімом Стройновським. Вишуканий посуд із найкращих європейських мануфактур, антикварні меблі та цінні рукописи створювали єдиний гармонійний ансамбль, що свідчив про глибоку інтегрованість Горохова у світовий культурний контекст. Кожен предмет у цих залах був частиною великого діалогу між Волинню та мистецькими центрами Рима, Парижа й Відня, підтверджуючи високий статус міста як інтелектуального магніту свого часу.
Проте Валеріан дбав не лише про розкіш. Він привіз із собою на Волинь дух індустрії. Щоб дати місту роботу, він відкриває сучасну суконну фабрику та запрошує висококласних майстрів. Поруч із фабрикою виростає двоповерхова лікарня, що на той час була небаченою розкішшю для провінційного містечка.
Духовним піком діяльності графа став 1808 рік, коли в центрі Горохова піднявся величний римо-католицький костел. Збудований коштом Валеріана, цей храм став домом для унікального французького органа та місцем сили для тисяч вірян. А навпроти, як вічний символ опіки, височіла фігура Матері Божої, яку городяни з любов’ю прикрашали стрічками та квітами. Валеріан Стройновський заклав цей парк у пейзажному англійському стилі, прагнучи підкреслити природну красу ландшафту. За його наказом тут висадили десятки видів рідкісних дерев.
Його шлюб з Олександрою Тарновською подарував йому доньку Валерію.
Життєвий шлях реформатора завершився 12 листопада 1834 року в Санкт-Петербурзі. 
Донька  Валерія Тарновська народилася 9 грудня 1782 року в Горохові, і саме її життя стало живим доказом того, що волинське містечко на межі століть було не провінційним закутнем, а місцем, де народжувалися таланти світового рівня.
Виховання Валерії в Горохові нагадувало підготовку принцеси до великої місії. У той час як більшість дворянок обмежувалися музикою та французькою, Валерія занурювалася в історію, антропологію та біологію під керівництвом видатних професорів Віленського університету. Проте її справжнім покликанням став живопис. Протягом трьох років у горохівському маєтку її навчали італійські та французькі майстри, перетворюючи дитяче захоплення на професійну майстерність мініатюристки. Її талант був настільки визнаним, що пізніше, під час подорожей Європою, вона отримувала уроки від найкращих художників Рима та Парижа, а її роботи, позначені лаконічним підписом «V.T.», стали бажаними експонатами для приватних колекцій по всьому світу.
Роль Валерії для Горохова була значно більшою, ніж просто статус доньки власника. Саме вона стала ініціаторкою перетворення батьківського палацу на легендарний «Горохівський Ермітаж». 
Валерія не просто колекціонувала чужі твори –  вона творила сама, фіксуючи на слоновій кістці обличчя людей, які творили історію. Вона малювала портрети свого батька, членів родини та релігійні сюжети для горохівського костелу. Навіть після свого одруження з Яном Феліксом Тарновським у 1800 році, вона не розірвала зв’язок із рідним домом. Тут вона народила своїх дітей, сюди поверталася після тривалих мандрів Європою, привозячи нові знання, книги та артефакти, що поповнювали горохівську скарбницю.
Трагедія горохівської спадщини полягає в тому, що після від’їзду родини до Польщі у 1830-х роках та подальших воєнних лихоліть, колекція Валерії була розпорошена. Проте для нас Валерія Тарновська залишається символом того небувалого культурного злету, коли наше місто було інтелектуальним магнітом Волині. Її щоденники та мемуари –   це безцінне джерело пам’яті про те, як жив, чим дихав і як помирав «старий Горохів».
Коли влітку 1815 року з боку Вільна до Горохова наближалася жалобна процесія, місто завмерло у глибокій пошані. Ховали не просто представника графського роду, а людину, чиє ім’я знала вся освічена Європа. Єронім Стройновський – перший ректор імператорського Віленського університету, видатний єпископ, правознавець та філософ – згідно зі своїм останнім заповітом, повернувся на Волинь у місто Горохів, щоб назавжди залишитися в землі, яку вважав духовно рідною.
Життєвий шлях Єроніма розпочався у 1752 році. Він був людиною епохи Просвітництва у найвищому її розумінні. Блискучий інтелектуал, перший у Польщі професор теорії та філософії права, а його наукові праці з економіки стали підручниками для поколінь. Його авторитет був настільки беззаперечним, що він став членом наукових товариств Рима, Флоренції, Варшави та Санкт-Петербурга. Саме завдяки його неймовірній енергії Віденська вища школа отримала статус імператорського університету, а сам Єронім увійшов в історію як його перший ректор.
Попри високі титули єпископа Луцького, а згодом і Віденського, серце Єроніма завжди належало родині та Горохову, де господарював його брат Валеріан. Його вплив на місто був колосальним і визначальним для духовного обличчя громади. Саме Єронім Стройновський став тією духовною постаттю, яка у 1808 році освятила новозбудований величний костел Успіння Пресвятої Богородиці та Віднайдення Чесного Хреста. 
Він прищепив родині пристрасть до колекціонування, вважаючи, що краса є земним відображенням божественного. Кажуть, що жалобна процесія разом із тілом єпископа привезла до міста безцінні артефакти: золоті монети, старовинні рукописи та частину його художньої колекції. Саме завдяки його інтелектуальному кураторству в горохівському палаці з’явилися полотна світового рівня, серед яких був і знаменитий «Польський вершник» Рембрандта.
Останнім прихистком великого вченого стала родинна усипальниця в Горохові, де він спочив поруч із дітьми своєї племінниці Валерії. Це місце було символом спадкоємності та шляхетності, аж поки не настали радянські часи. У часи ідеологічного нищення було зруйновано не тільки костел а й сплюндровано спокій єпископа. Склеп було зруйновано, а могила першого ректора Віленського університету на довгі десятиліття стала вважатися втраченою.
Якщо епоха Стройновських була періодом культурного злету, то  XIX століття принесло місту суворі випробування імперською політикою, яка методично змінювала його устрій, мову та дух.
Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 році Волинь, а разом з нею і Горохів, опинилися у складі Російської імперії. Подія стала не тільки зміною прапорів а початком системного наступу на давні права та традиції, які століттями формували обличчя нашого міста.
Одним із найболючіших ударів стало скасування Магдебурзького права. Російська влада не терпіла міського самоврядування, яке робило громаду незалежною від державної волі. Горохів, який понад два століття (з 1601 року) сам обирав магістрат, мав свої суди та печатку, був позбавлений цієї привілеї.
Місто було офіційно включене до складу Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Замість виборних бурмістрів прийшли призначені царські чиновники, а міське життя було затиснуте в жорсткі рамки загальноімперського законодавства. Горохівчани з вільних міщан поступово перетворювалися на підданих величезної бюрократичної машини.
Попри політичний тиск, економічне життя міста намагалося адаптуватися. Горохів залишався важливим торговельним пунктом. Царський уряд, розуміючи стратегічне значення Волині на кордоні з Австрією, дозволяв проведення ярмарків, але тепер вони жорстко контролювалися акцизними службами.
Знаковим моментом середини XIX століття стала реформа 1861 року. Скасування кріпосного права було сприйняте селянами навколишніх сіл з великою надією, але й з гіркотою. Земля залишалася у власності панів, а селяни мали сплачувати величезні викупні платежі. 
Перша світова війна та наступний міжвоєнний період стали для Горохова часом великих потрясінь і водночас відчайдушних спроб повернути втрачену європейську ідентичність. 
З початком війни у 1914 році Горохів перетворився на прифронтову зону. Розташування міста поблизу кордону з Австро-Угорщиною зробило його стратегічним об’єктом, за який точилися запеклі бої між російськими та австро-німецькими військами. У 1916 році через околиці Горохова проходила лінія фронту під час славнозвісного Брусиловського прориву. Місто кілька разів переходило з рук у руки. 
Після бурхливих років Української революції та радянсько-польської війни, за умовами Ризького мирного договору 1921 року, Горохів увійшов до складу Другої Речі Посполитої. Місто стало центром Горохівського повіту Волинського воєводства.
Польська влада намагалася відновити інфраструктуру, зруйновану війною. Горохів знову став адміністративним центром. У цей період у Горохові поступово відновлюється робота державних установ, шкіл та пошти, що свідчило про повернення міста до стабільного ритму життя. На тлі активної діяльності польських культурних товариств, попри значний адміністративний тиск, невпинно зміцнювався український національний рух. Важливим осередком цього спротиву стала місцева філія товариства «Просвіта». Вона гуртувала українців навколо національної ідеї, рідної книги та аматорського театру, залишаючись потужним центром просвітництва навіть в умовах тогочасних обмежень.
Місто зберігало свій торговельний характер. Відбувалися  ярмарки, куди з’їжджалися селяни з усього повіту. 
Радянська історія Горохова розпочалася у вересні 1939 року. Для міщан це означало кінець приватної власності та початок репресій проти інтелігенції, духовенства та заможних господарів. Проте справжня катастрофа прийшла у 1941 році. Друга світова війна остаточно перетворила палац Стройновських на руїни. Місто зазнало величезних людських втрат, зокрема було фактично знищено багаточисельну єврейську громаду Горохова.
Після 1944 року Горохів почали відбудовувати як типовий радянський районний центр. Приватні крамнички замінили державні магазини, а на місці колишніх шляхетських маєтків почали з’являтися адміністративні будівлі.
У 50-70-х роках місто почало змінювати свій вигляд. Радянська влада прагнула довести перевагу соціалізму через розвиток промисловості. Горохів став відомим завдяки цукровому заводу (хоча він територіально в Мар'янівці), консервному заводу та маслозаводу. З’явилися нові школи, Будинок культури, кінотеатр, районна лікарня..
Окрему сторінку в літописі нашого краю займає місцева преса – живий голос громади, що десятиліттями фіксує кожен крок її розвитку.
«Горохівський вісник» – це видання з багатою та складною історією,  яке вже понад вісімдесят років залишається головним літописцем нашого краю. Заснована у жовтні 1939 року, газета пройшла шлях крізь різні епохи та назви: від «Червоного прапора» й «Будівника комунізму» до сучасної назви, яку часопис гордо носить з 1991 року. Професійність колективу ще у 1980 році була відзначена студією «Укртелефільм» у стрічці «Чесно по-журналістськи», що заклало високі стандарти роботи на десятиліття вперед.
Сьогодні «Горохівський вісник» успішно продовжує цю традицію тяглості, трансформувавшись у сучасне медіа Горохівської громади. Попри зміну періодичності – наразі газета виходить раз на тиждень, щосереди – її актуальність лише зростає. Над створенням кожного номера працюють досвідчені журналісти Олег Дідик та Галина Лукашук, які тримають руку на пульсі життя громади.
Акцент видання змістився на висвітлення реальних потреб і успіхів місцевих жителів, питання освіти, медицини та соціального захисту. Газета залишається надійним джерелом інформації, де глибокий історичний досвід поєднується з оперативним висвітленням сучасних процесів, що робить «Вісник» не просто архівом подій, а живим голосом нашої громади.
Наприкінці 1980-х Горохів став одним із центрів національного відродження на Волині. Саме тут активно діяв «Народний Рух України», піднімалися перші синьо-жовті прапори, а мешканці почали відкрито говорити про злочини радянського режиму та необхідність відновлення історичної справедливості.
Дев'яності роки стали для Горохова часом складного, але невідворотного перелому. Колишні флагмани радянської промисловості, зокрема консервний та маслозавод, не витримали нових економічних умов і опинилися в глибокій кризі.
Разом із занепадом старої номенклатурної системи почав формуватися новий суспільний прошарок – приватні підприємці. Поступово, долаючи економічний хаос, Горохів почав скидати з себе маску типового радянського райцентру, крок за кроком перетворюючись на затишне волинське містечко з виразним національним обличчям та власним характером.
Сучасний Горохів сьогодні – це динамічне місто. Воно оточене безкраїми полями, де працюють передові фермерські господарства, що використовують моніторинг посівів та сучасну техніку. Саме аграрний сектор є тим міцним фундаментом, на якому тримається добробут громади, перетворюючи Горохівську громаду на стратегічно важливий регіон не лише Волині, а й усієї країни.
Діловий ритм міста визначає гнучкий та креативний малий бізнес. На зміну старим універмагам прийшла ера сучасного ритейлу та затишної сфери послуг. Вулиці міста наповнені приватними магазинами, сучасними аптеками та сервісними центрами, які роблять життя городян комфортним і автономним. Горохів став майданчиком для локальних підприємців, які інвестують у розвиток рідного міста, створюючи нові робочі місця та формуючи сучасне обличчя волинського бізнесу.
Освітній простір Горохова сьогодні переживає справжню цифрову революцію, перетворюючи місцеві заклади на центри інновацій, де класичні знання гармонійно поєднуються з технологіями майбутнього. Сучасна школа в громаді – це насамперед простір свободи та цифровізації, що відкриває перед учнями та вчителями принципово нові можливості.
Важливим кроком на цьому шляху стало впровадження системи «Smart -школа», яка дозволила повністю перевести документообіг у цифровий формат. Електронні журнали та щоденники зробили освітній процес прозорішим, звільнивши педагогів від зайвої паперової роботи та налагодивши оперативний зв'язок із батьками.
Культурне обличчя Горохівщини сьогодні є взірцем того, як глибока повага до минулого стає фундаментом для розвитку сучасної громади. Однією з найбільш знакових ініціатив місцевої влади стало впровадження традиції щорічного вшанування видатних особистостей краю, що дозволяє громаді щороку фокусуватися на спадщині своїх великих земляків. Цей шлях розпочався у 2021 році з року пам’яті художника Олександра Корецького, продовжився вшануванням автора гімну Волині Степана Кривенького та Заслуженого вчителя України Василя Фещака, а 2025 рік став часом особливого визнання творчості самодіяльного композитора Петра Старушика. Його багатогранна діяльність, закарбована у чотирьох збірках вокально-хорових творів, продовжує жити в голосах створених ним колективів – народного аматорського камерного хору «Дзвони» та чоловічого квартету «Явір».
Головним осередком, де зароджуються та плекаються ці таланти, залишається Горохівський народний дім «Просвіта». Ця установа стала домівкою для унікальних мистецьких формацій, серед яких особливе місце посідає народна аматорська хорова чоловіча капела – найдавніший колектив Волинської області, що не перериває своєї діяльності вже понад 65 років. Поруч із досвідченими майстрами свою 34-річну історію пише зразковий гурт-студія «Кобзарик», виховуючи нові покоління виконавців.
Спадкоємність традицій у Горохові проявляється не лише в музиці, а й у театральному мистецтві, де народний аматорський театральний колектив об’єднує дітей та дорослих довкола кращих зразків української класики. Культурний простір міста постійно оновлюється: усвідомлюючи важливість розвитку народного танцю, у громаді заснували ансамбль «Горохівчаночка». Цей колектив, що вже здобув звання зразкового, став символом енергії та прагнення зберегти справжню українську ідентичність для майбутнього.
Сьогоднішня історія міста пишеться кожним із нас. Вона – у відновлених паркових алеях, у кожному свіжому випуску місцевої газети, у прагненні вчителів дати дітям технології майбутнього. Горохівська ретроспектива вчить головному ми маємо на що спиратися, маємо чим пишатися і маємо заради чого працювати. Мистецький блиск «Горохівського Ермітажу» не зник безслідно – він переродився у нашому бажанні творити сучасне, успішне та вільне місто, яке впевнено дивиться за горизонт.