КРІЗЬ ВІКИ: ВІД КОВАЛЯ ЛЕМЕША ДО НАШИХ ДНІВ

Світлана Миколаївна Ящук, вчитель зарубіжної літератури, історії Лемешівської гімназії
                                                                         Про Волинь багато є пісень
                                                                          Про Горохів тисячу віршів 
                                                                           У цім краю серед густих вишень
                                                                           Розквітає пишно Лемешів…  

   На світі проживає близько восьми мільярдів людей і у кожної з них є своя Батьківщина. Батьківщина – це те місце, яке ти любиш, до якого хочеться повернутися з найвіддаленіших  куточків землі. Там  ти народився,  ріс, навчався, пізнавав світ і вперше відчув, що таке кохання. Не головне, яка за розміром  Батьківщина, а головне, що вона у нас є. Кожна країна, місто і село має свою історію, традицію і славу.
 Село Лемешів в історичних документах вперше згадується в 1583 році. Тоді воно належало  до Підберезької волості Володимирського повіту.
 У 1670 році село Лемешів належало до маєтку пана Миколи Сапіги, а в 19 ст. до маєтку панів Ханських. У цей час тут знаходилось 68 дворів , де проживали 144 жителі.
 Як же виникла назва села Лемешів?  Багато розповідають  і всі історії правдиві.
Давно, ще за панування Польщі, в далеку  сиву  давнину наше село було невеликим хутором. А навколишня  земля належала полякові,  якого називали пан Лемеш. І коли питали: « Чий це хутір ?» У відповідь чули: «Лемешів». З часом на місці хутора з’явилось село, а назва Лемешів  так  і залишилася.
У далеку сиву давнину  жили на території нашого села добрі роботящі люди, серед яких виділявся сільський коваль. Оскільки селяни займалися в основному землеробством, то їм найбільше треба було мати хороші плуги для оранки землі. А сільський коваль був великим майстром виковувати лемеші до цих плугів. І було у цього коваля три сини, які унаслідували батьківську справу. Виросли сини, одружилися, зажили дружніми сім’ями  в селі. І прозвали їх люди майстрами лемешів. Селяни з навколишніх сіл у зимову пору з’їжджалися до майстрів лемешів, бажаючи  придбати собі  тут  хороші знаряддя праці. Так і закріпилась за цим поселенням назва «Лемешів».
Жителі села Лемешів мають свій герб. Основою герба є прямокутний щит, основа якого дорівнює ¾ висоти, із загостреним виступом. Нижні кути щита заокруглені. Уверхній частині  напис  «Лемешів». У центрі на зеленому тлі зображення герба Волині.
У чотирьох кутах щита символічне зображення лемешів, які дали назву селу. У нижній частині щита напис «1570» – дата першої документальної згадки про село . Основний колір герба  зелений – символізує надію,  радість, достаток, весняне поле.
У кінці 19 століття село відноситься до Підберезівської волості Володимирського повіту. Тут знаходилось 68 дворів і 144 жителі. У 1899 році сильний град знищив багато посівів. Осколки граду були розміром з куряче  яйце.
У 1903 році була побудована церква Святого Василія. У 1944 році під час визволення села дерев'яна церква була спалена фашистами, оскільки вона була орієнтиром для радянської артилерії. Але ікони та дзвони були вчасно винесені з церкви і  збереглися.
 23 червня 1941 року з 11 молодих чоловіків і хлопців села Лемешів  вісім  було   розстріляно вартівниками НКВС в Луцькій тюрмі. Три чоловіки врятувались і, прийшовши додому,  розказували про варварство       більшовиків. У пам'ять про загиблих біля церкви ( через дорогу) був насипаний курган, поставлений хрест і вправлені фотографії. З приходом у село червоної  армії зник       хрест, зрівнявся з землею пагорб.
   У 1914-1916 між Лемешевом і Козятином була за залізна дорога, вузькоколійка, яка йшла з Завидівського лісу ( де стояла пилорама) до села Звиняче. Цією дорогою німці вивозили ліс.
Цікаве походження  топонімічних назв села:
Посвистаки – назва поля і вулиці, походить від слова «свистати», «вітер свище» –  це було найвище місце в селі, відкрите всім вітрам, друга версія слова « просвистати» в значенні змарнувати – людина, якій належало це поле, втратила
його,  або, як говорили старожили, «просвистала поле».
«Трахт» – головна вулиця (дорога) села.
Підгаївська лінія-вулиця, яка вела під гай, який називали «Ліщина». У період колективізації цей ліс був викорчуваний.
Комсомольська лінія – нова вулиця побудована в 60-ті роки, на якій жили молоді сім’ї.
Абісінія – назва вулиці,  яка знаходилася далеко від села,  за річкою.
Лиса (Лисяча гора) – назва горбка походить з давніх часів,  коли на його місці був ліс і на схилах цього горбка були лисячі нори.
Франкова долина – глибока долина, походить від імені людини, якій належало це поле.
Зайцева долина – глибока долина, походить від вуличного прізвиська  людини, якій належало це поле. Існує дуже давній переказ, що в цій долині було джерело і брала початок невелика річка.
Кружок – горбок посеред болота, у формі круга.
Гаття – вулиця в селі Козятин, походить від  слова «гать. 
Основними видами господарської діяльності у нашому селі були землеробство і скотарство. Кожна сім'я володіла земельним наділом від однієї до п'ятнадцяти десятин.
На цій землі люди вирощували пшеницю, жито,  ячмінь,  овес, льон, гречку, коноплі, картоплю, ріпак. У кожному дворі тримали,  якщо дозволяли майнові умови, коней (одного або пару),  корів, овець, свиней, різноманітну птицю. Основними знаряддями обробітку землі були  плуг, грубер, борони.
 Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалась, головним чином, на вітряних млинах. Стояли два вітряних млини, які належали Куніцкому  Василю і Маїлу Василю. Якщо хотіли одержати невелику кількість борошна, звертались  до ручного млинка-жорон. Жорна були у Слюсарчука Трихона, Плесюка Талімона, Маїла Василя. Крупи у невеликій кількості  товкли у ступах, які збереглись і дотепер. Ступи були різні: у Юхимчука Антона – ножна, у Бишука Кузьми – ручна. Переважали ручні ступи. У селі Лемешів у Наума Прокопа була олійня, де на спеціальних пресах били рослинну олію (вижимали ) із зерен соняшника, конопель та льону. У його хаті вечорами збиралась молодь і допомагала бити олію, за що господар частував хлопців та дівчат макухою.
Обробка рослинного волокна (льону та конопель) з метою виготовлення з 
них тканин для одягу та інших потреб – один з найважливіших видів господарської діяльності та частина домашніх занять кожної селянської сім'ї.
З переказів старших людей нашого села,  ми довідались як наші предки   виготовляли полотно, рядна, мішки.
 Ткали на дерев’яних верстатах переважно жінки:  Павлович Ганна, Наум Христина, Бишук Ярина, Юхимчук Анастасія та інші.
 Одними з найбільш стародавніх  є ремесла й промисли, пов’язані  з обробкою дерева та будівництвом дерев’яних споруд. Високими майстрами – бондарями в селі Лемешів були Кізим Роман, Слюсарчук Трихон, Павлович Петро.  Вони виготовляли бочки, діжки, цебрики. Дуже складно було робити дно. Цією справою займався Каменюк Архип Степанович.
Будівництвом житла і господарських будівель, яке подекуди обходилось без жодного цвяха, займалися теслярі. У нашому селі це були: Ференц Микола, Криворучко Іван, Тичинюк Архип, Юхимчук  Антон, Шавлаюк Яким. 
 Серед деревообробних промислів значне місце займало столярництво. У нашому селі столярством займались Голодюк Левон, Наум Прокіп, Плесюк Талімон.  Вони виготовляли з дерева двері, вікна, столи, скрині , мисники.  
 Ковальською справою в с. Лемешів займався Плесюк Талімон, а в с. Козятин Коритко Мартиян. Кожен мав свою кузню, яка обладнана горном, ковальським міхом, коритом з водою для гартування, стояком для підковки чобіт. 
 Був у селі Лемешів і гончар, який виготовляв із глини побутовий посуд: миски, макітри, глечики. Таким ремісником був Плесюк Талімон – на всі руки майстер.
Рідкісним ремеслом було копання криниць, яким займався Юхимчук Гаврило. За  своє життя  він викопав близько 80-ти криниць, з яких і досі беруть воду в нашому і навколишньому селах, згадуючи добрим словом копача.
 Займалися у нашому селі і бджолярством. Це були Маїло Василь і Голодюк Роман. Натуральний мед відігравав  важливу роль у харчуванні та лікуванні людей. Віск використовувався в основному для свічок. Прополіс був важливим лікувальним засобом.
Традиційними промислами  жителів нашого села були: збиральництво (збирання ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин), оскільки поблизу села були Завидівський ліс, Березина, Панський ліс, який належав панові Комарніцкому. Гай «Ліщина» – викорчуваний  у 60-ті роки .
  Важливим промислом у нашому селі було копання торфу. Лемешівське і Козятинське болото було поділене між жителями цих сіл. Кожна сім’я мала свій наділ, на якому косили сіно та копали торф . Вузькими, але довгими лопатами різали ( саме так колись говорили) торф на глибину до 2 метрів. За переказами старожилів,  різали торф  і механічною машиною, яка належала чеху  Ганушу (Янушу) із села Рачин (була чеська колонія). Такою машиною можна було діставати торф з глибини 4 метри, після чого його перерізували, кучкували, сушили на сонці, знов кучкували, а тоді торф ставав уже дуже легким і сухим, тобто придатним для опалення  житлових будинків. 
Були в нашому селі також і майстри плетіння з лози, які плели кошики  та корзини. З соломи  плели  сівні, або як їх називали, сіваньки.
Майже кожна господиня  в селі була майстринею вишивки. Вишивали гладдю та хрестиком. 
  Ми,  українці на своїй землі і маємо глибоке коріння, яке не вирвати нікому.  Ми маємо що пам’ятати , чим пишатися і чим дорожити.
                                            Побажати  хочеться селу
                                            Далі розвиватись, процвітати
                                            Здобувати славу немалу,
                                            Нашу Україну