ШЕВЦІ Й КУШНІРИ ГОРОХОВА: СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РЕМЕСЕЛ

Шешко Ігор, директор Горохівського історичного музею
Янюк Марія, художник Горохівського історичного музею

У Горохові здавна мешкало багато ремісників. Але найбільше було  шевців та кушнірів. Про це свідчить тодішня приказка «Що не хата, то швець чи кушнір». У 1635 році  у Горохові працював 21 ремісник: 5 шевців, 5 кушнірів і кравців, 3 ковалі, 4 пекарі, ювелір, лимар, ткач і пивовар. Горохівські кравці спеціалізувалися на виготовленні традиційного одягу – чумарок, камізельок, бекеш і кашкетів, які реалізовували як на місцевому ринку, так і в навколишніх містечках. Кожухи збували переважно на ярмарках у різних населених пунктах, де вони користувалися значним попитом. Залишки шкіри використовували для пошиття рукавиць, тоді як жінки виготовляли ткані вироби – пояси, крайки та килимки, які продавали на місці та на ярмарку в Почаєві[3, с. 18].
У той час горохівські шевці сплачували щорічний податок зі свого ремесла у розмірі 1 золотого польського власнику міста Г. Л. Сангушку-Кошерському. Це є свідченням того, що тоді ще не були створені ремісничі цехи. Згодом ремісникам довелося об’єднатися в цехи для того, щоб регулювати кількість виробленої продукції, стежити за якістю виробів та щоб усунути конкуренцію з боку сільських ремісників.
У 1779 році горохівські шевці отримали від власника міста М. Вельгорського свій статут, який мав назву «Права шевської господи в Горохові». Він складався із кількох грамот, даних окремим цехам. Таким чином, М. Вільгорський заснував кушнірський і шевський цехи[ 3, с.27].
Регулярно, кожні два тижні, дорослі одружені майстри збиралися на засідання цеху. Під час першого зібрання відбувалися вибори керівного складу.  Строком на три роки обирали цехмістра, його заступника («второго») та чотирьох «столових». У випадку, якщо очільник цеху не виконував належним чином свої обов’язки, ремісники вдавалися до символічного акту – викрадення з його оселі скриньки з «правом», що означало дострокове припинення його повноважень. Після цього скринька передавалася до дому новообраного цехмістра. Серед горохівських шевців побутувало повір’я, за яким скриньку з «правом» заборонялося переносити на інший бік ставу чи річки, оскільки це нібито могло призвести до виготовлення неякісного взуття – так званих «різних» чобіт. Водночас варто зазначити, що заможні ремісники переважно мешкали в центральній частині міста й, очевидно, прагнули зберегти контроль над управлінням цехом, не допускаючи його переходу до інших осередків.
Про день проведення засідання майстрів сповіщали за допомогою спеціального знака. У шевців таким знаком слугувало маленьке копитце, у кушнірів – прямокутник із міді. У разі потреби термінового зібрання до копитця прикріплювали пташине перо [ 1]. 
Засідання традиційно відбувалися в оселі цехмістра. Члени цеху з’являлися на збори у святковому вбранні – темно-синіх сукняних чумарках, підперезаних широкими пасками, сплетеними з різнокольорових ниток, із китицями, що звисали збоку. Під час засідання вони займали місця відповідно до усталеного порядку: цехмістер та члени правління розміщувалися за столом, тоді як інші майстри сідали на лавах. Старші за віком займали місця ближче до столу, молодші –  ближче до порога. Біля входу чергували двоє молодих майстрів: один перебував у сінях, інший – за вхідним порогом.
На початку засідання головуючий виголошував: «Хай буде право на столі», учасники вставали, і урочисто виносили скриньку, що містила статут і цехові рахунки, та ставили її на стіл. Далі цехмістер нагадував членам про їхні обов’язки перед цехом, після чого переходили до розгляду поточних справ. У ході засідання також здійснювали судочинство щодо порушників цехових норм. Винних карали штрафами, які сплачувалися грошима або воском, що його використовували для виготовлення свічок для церкви. Покарання накладалися, зокрема, за нечесні прийоми під час збуту продукції, переманювання учнів і челядників, марнотратство, негідну поведінку в корчмі та інші проступки [ 1].
Жваві дискусії під час засідань викликало питання прийому нових членів до цеху. Визначальним було, чи здатен претендент виготовити зразковий виріб, а також чи має він можливість належним чином почастувати всіх членів цеху. Колективні обіди посідали важливе місце в житті ремісників, які вважали, що «самому і в раю смутно». Наприкінці засідання здійснювали сплату цехових внесків. Для цього цехмістер крейдою креслив на столі коло, поділене на сектори, куди кожен із присутніх клав належну суму. Під час збору коштів цехмістер звертався до відповідального за скарбницю майстра із застереженням уважно стежити за правильністю внесків. Уся процедура засідання відбувалася за чітко визначеним порядком, у якому кожен учасник добре знав свою роль.
Для підмайстрів існувала окрема організація «Господа». Її керівник називався «ласкавий» і обирався з-поміж майстрів. Засідання та розподіл обов’язків були майже такими самими, як і в цеху майстрів. Проте тут у скриньці, крім рахунків і статуту, була ще й нагайка. Інколи за різні проступки підмайстри могли отримати фізичні покарання нагайкою.
Важким і тривалим було навчання учня ремісничої майстерності. Батько, який мав намір віддати сина на навчання до майстра, спершу повинен був отримати дозвіл священника. З цією метою він жертвував на потреби церкви 2–3 фунти воску. У присутності священника між батьком і майстром укладався усний договір про навчання юнака ремеслу. Термін навчання становив три роки. 
Протягом першого року учня, як правило, не допускали до роботи з інструментами – він виконував переважно хатні обов’язки. Зокрема, мусив рано вставати, щоб принести воду, адже криниця була одна на весь куток. Крім того, учень заготовляв корм для худоби, рубав дрова, доглядав дітей господаря. Харчування учнів було доволі скромним. На перше зазвичай подавали капусняк із квашеної капусти, на друге – варену картоплю з кислим молоком. Іноді картоплю приправляли «ляком» – розсолом з-під оселедців. Серед поширених страв згадується також волок – нині майже забута страва, що готувалася з приварених бурякових листків, заправлених олією або салом та часником[ 2].
Протягом другого року навчання у домі майстра учень починав виконувати прості виробничі операції: зшивання окремих шматків шкіри, виготовлення лубу з молодої липової кори, а також нарізання з березового кругляка дерев’яних цвяхів і штифтів. Іноді майстер доручав також добути щетину зі спини кабана –заняття доволі небезпечне, що вимагало від учня значної спритності та вправності.
Учень кушніра мав наносити крейди з гори Миловиці (тепер Соснина), натовкти в ступі дубову кору, наносити води і заливати її в дерев’яні кадки.
Нарешті наставала мить, коли учень уже міг самостійно виготовляти вироби – чоботи чи кожухи. Відтак він переходив до наступного етапу – вступу до господи. Для цього необхідно було сплатити вступний внесок (три фунти воску) та подбати про відповідний урочистий одяг. Так учень набував статусу підмайстра. Зазвичай підмайстер залишався працювати у того ж майстра, в якого навчався, але вже за платню. Після відрахувань на харчі його річний заробіток становив приблизно 10–15 карбованців. Водночас обсяг роботи був значним: щоденно він мав виготовити певну норму продукції – наприклад, кожух без рукавів, обробити до 25 овечих шкір або пошити пару чобіт. Окрім виробничих обов’язків, підмайстер виконував і господарські роботи. Хоча перехід до іншого майстра дозволявся, суворо заборонялося схиляти до цього інших підмайстрів. Така заборона свідчить про прагнення цехової верхівки запобігти їхній солідарності, адже окремі майстри утримували значну кількість найманих працівників[ 2].
Для здобуття статусу майстра підмайстер мав виконати низку вимог: одружитися, мати власну майстерню та інструменти, а також організувати частування для членів цеху. Значно складнішим був цей шлях для приїжджих підмайстрів. За наявності рекомендації вони скеровувалися до одного з майстрів і повинні були пройти двотижневий випробувальний термін. У разі невдачі підмайстер отримував від цеху незначну суму на дорогу й змушений був вирушати на пошуки роботи в інші місця.
 Важливу роль у житті ремісників відігравала церква: підмайстри значну частину часу проводили на богослужіннях, тримаючи великі свічки, причому кожен цех мав відведене місце та власну ікону[1]. 
Виготовлення кушнірських виробів вимагало від ремісника значної фізичної сили, наполегливості й вирізнялося особливою трудомісткістю. Обробка овечих шкір була тривалим і складним процесом. Спершу сировину вимочували, очищали від міздрі (залишки м’яса і сала) за допомогою спеціального ножа – скафи. Далі шкіри занурювали у закваску з житнього борошна, висівок і солоної води, де вони ферментувалися близько трьох тижнів, потребуючи регулярного перевертання. Після цього шкіри сушили, зволожували та ретельно розминали спеціальним інструментом, що вимагало значних фізичних зусиль і часу. Завершальним етап