СТОРІНКИ МИНУЛОГО І СЬОГОДЕННЯ МІСТА ГОРОХОВА

Надія Фищук, історик, краєзнавець

Знати минуле свого містечка – означає розуміти себе, свою громаду та її цінності. Горохів не виник на порожньому місці і не став просто точкою на карті. Кожен пагорб, кожна вулиця, кожне старовинне подвір’я приховують сліди тисячоліть життя людей, їхніх зусиль, віри та боротьби. Вивчення історії міста дозволяє нам відновити зв’язок поколінь, усвідомити, як природні умови та соціальні обставини формували характер місцевої громади, її стійкість і здатність долати виклики.
Минуле Горохова –  це дати й події, живі сторінки культурної та духовної спадщини археологічні знахідки, старовинні храми, традиції та легенди. Кожна деталь розкриває, як громада формувала себе крізь століття, зберігала ідентичність та передавала досвід наступним поколінням.
Досліджуючи історію міста, ми не тільки відтворюємо хронологію подій, а й вчимося цінувати свої витоки, розуміти причини і наслідки змін, формувати громадську свідомість і власне бачення майбутнього. Минуле нашого міста –   це ключ до розуміння того, ким ми є сьогодні і ким можемо стати завтра.
 «Гори ховатися», «ховатися в горах» –   саме так колись розшифрували назву цього поселення Горохів. Століттями місто виправдовував це ім’я, затишно вмостившись у долинах між пагорбами, стало невидимим під час набігів кочівників. Але сучасний Горохів більше не хоче ховатися. Він впевнено виходить із тіні літописних згадок 1240 року, щоб нарешті розповісти свою справжню, сповнену гонору історію.
Горохів –   це «висока Волинь» у прямому сенсі слова. Коли ви стоїте на його вулицях, ви перебуваєте на висоті 275 метрів над рівнем моря , а, отже, ви на кілька десятків метрів ближче до неба, ніж будь-хто інший у цьому регіоні. Ця географічна верхівка Волині диктує і характер міста воно завжди прагнуло бути першим, кращим, вищим.
За сучасним фасадом Горохова ховається його стародавня міцність. Археологія міста відкриває нам дивовижну правду, що під шаром асфальту досі "дихають" підземелля та фундаменти минулих епох, поєднуючи нас із тими, хто три тисячі років тому зводив тут перші житла та тримав оборону на цих стратегічних пагорбах. У шумі старих лип міського парку, що пам’ятають кроки графів та митців, і сьогодні можна вловити відлуння епохи, коли в Горохові зберігалися оригінали Рафаеля та сяяв білосніжний мармур Канови.
Це місто-хованка, що вберегло свою ідентичність; місто-фортеця, що вистояло в горнилі війн; і, водночас,  велика відкрита книга, яку ми нарешті починаємо читати правильно. Від магдебурзького права до цифрової трансформації  ми гортаємо сторінки літопису міста, яке завжди знало собі ціну.
Горохів не з’явився на порожньому місці. Його розташування на високому плато над річкою Безіменкою, притокою Липи, робило його природно вигідним і стратегічно важливим пунктом. Археологічні дослідження підтверджують, що люди цінували ці пагорби ще задовго до того, як почали вестися літописи. На території сучасного міста виявлено поселення доби бронзи та раннього заліза І тисячоліття до н. е., що свідчить про активну діяльність тут хліборобів і ремісників понад три тисячі років тому.
На південно-західній околиці Горохова, на Міндюковій горі, знайдено залишки давньоруського городища. Під час розкопок дослідники виявили почорнілі дубові палі – рештки частоколу. Це був класичний оборонний пункт із глибоким ровом, який надійно захищав місцеве населення від раптових нападів.
Питання першої писемної згадки про Горохів досі викликає дискусії серед істориків, що додає місту особливого шарму загадковості.
За деякими джерелами, Горохів згадується у зв'язку з подіями 1240 року –   року трагічної навали монголо-татар на Київ та Галицько-Волинську державу. Хоча частина дослідників вважає цю згадку пізнішою інтерпретацією, сама можливість існування міста в цей період є цілком логічною. Горохів входив до складу Галицько-Волинського князівства –   одного з найпотужніших державних утворень тодішньої Європи. У цей час місто було частиною оборонної системи південної Волині, стримуючи натиск степовиків.
Більшість науковців схиляються до дати 1450 рік як до першої незаперечної документальної згадки. У цей період Волинь перебувала під юрисдикцією Великого князівства Литовського, але зберігала свій особливий автономний статус. Саме тоді король Казимир IV Ягеллончик своєю грамотою передав Горохів разом із навколишніми селами у власність шляхтичу Олізару Шиловичу. Олізар Шилович був правою рукою легендарного князя Свидригайла Ольгердовича, який боровся за незалежність Волині. Горохів став нагородою за вірну службу князю, що підкреслює високий статус поселення вже у XV столітті.
У цей ранній період Горохів формувався як типове феодальне містечко. Після Олізара Шиловича місто переходить до його родичів, а згодом – до впливового роду князів Сангушків-Коширських.
Найдавніша частина міста розташовувалася з північно-східного боку, сучасна Скобелка, раніше називалася Старогороховом. Вже тоді місто було центром тяжіння для навколишніх сіл. Тут функціонували перші млини на річці Гнила Липа, а вигідне розташування на перетині шляхів до Луцька та Львова закладало фундамент для майбутнього торгового розквіту.
26 липня 1600 року – дата, яку можна вважати днем заснування горохівського самоврядування. Саме тоді власник міста князь Григорій Львович Сангушко-Коширський, надав Горохову магдебурзьке право. Згодом, 10 березня 1601 року, цей привілей був урочисто підтверджений польським королем Сигізмундом ІІІ Вазою на сеймі у Варшаві.
Магдебурзьке право фактично виводило місто з-під юрисдикції загальнодержавних судів та влади королівських чиновників  –  старост. Головні пункти грамоти проголошували, що міщани звільнялися від феодальних повинностей, які вони виконували раніше на користь пана. Вони ставали вільними людьми. У місті створювався власний орган влади –  магістрат, який складався з лави –  судовий орган та ради –  адміністративний орган. Очолював магістрат війт. Місто отримало право судити своїх громадян за власними законами. Жоден чиновник не мав права заарештувати міщанина без санкції магістрату. «Довічна власність на присадибні та орні землі» –  князь Сангушко подарував міщанам землю навколо Горохова, залишивши за ними лише обов’язок виконувати незначні повинності на користь міста. Право на проведення двох великих ярмарків на рік та щотижневих торгів зазвичай по четвергах.
Отримання статусу міста-самоврядника миттєво змінило його вигляд та ритм життя.
Горохів став містом майстрів. Для захисту своїх інтересів ремісники об’єднувалися в цехи. Вже у 1635 році документи фіксують діяльність                    21-го кваліфікованого ремісника.
Економічний фундамент магдебурзького права у Горохові тримався на потужних ремісничих корпораціях. Найвпливовішими та найчисельнішими були цехи шевців і кушнірів, чия продукція визначала високий експортний потенціал міста. Завдяки винятковій якості шкіряного взуття та хутряних виробів, Горохів став стратегічним центром торгівлі за місцевими кожухами приїжджали торгові каравани з усього воєводства, що забезпечувало місту постійний приплив капіталу та розвиток суміжних ремесел.
Наявність у Горохові ювелірних та ковальських майстерень була беззаперечним індикатором фінансового успіху громади. Якщо ковалі забезпечували місто необхідним інструментарієм та захистом, то робота ювеліра була справжнім маркером елітарності. У XVII столітті лише багаті та успішні міста могли дозволити собі утримувати майстрів, що працювали з благородними металами, –  це було прямим доказом того, що горохівське міщанство мало високі запити та відповідні капітали для їх задоволення.
Завдяки Магдебурзькому праву у Горохові сформувався особливий тип людини  –   «горохівський міщанин». Це був вільний, гоноровий господар, який:
•             Брав участь у виборах магістрату.
•             Мав право передавати свою землю та майно у спадок.
•             Був зобов'язаний захищати місто у разі нападу.
Горохів мав надзвичайно розмаїтий етнічний склад, що був характерним для успішних торгових міст. Етнічну мозаїку Горохова творили українці, поляки та євреї. Саме ці три громади були основою міського населення, кожна зі своєю мовою, вірою та традиціями.
Варто зазначити магдебурзьке право протрималося в Горохові до 1870 року, коли внаслідок імперської політики Росії та клопотання власників Стройновських воно було скасоване. Проте за ці 270 років у місті викристалізувався той самий дух незалежності та господарності, який ми відчуваємо і сьогодні.
Якщо Магдебурзьке право дало Горохову юридичну свободу, то волинська гілка роду Стройновських подарувала йому євр