Василь Григорович Парахін: майстер, що відродив народне мистецтво на межі Волині та Львівщини

Історія Волині та Львівщини нерозривно пов'язана не лише географічним розташуванням, а й спільним минулим та видатними особистостями. Серед них особливе місце посідає Василь Григорович Парахін – видатний майстер народного мистецтва, патріот та невтомний подвижник на ниві української культури. Його життя та діяльність стали яскравим прикладом відродження забутих ремесел та збереження національної спадщини.

Хутір Черуковатиця, що нині входить до складу села Стоянів на Львівщині, є родовим гніздом Парахіних. Саме тут, на "Красній Горі" (тобто красивій), яка колись була прикордонням між Російською та Австро-Угорською імперіями, знаходилися землі, придбані прадідами Метельськими. Хутір був відомий як Пасіка Метельських. Донька Метельських, красуня, вийшла заміж за батька Василя Григоровича – Григорія Андрійовича Парахіна. Ця місцевість, де сходяться Волинь і Галичина, не лише географічно, а й історично сформувала світогляд майстра, який все своє життя присвятив вивченню та поширенню автентичних народних ремесел. У 2010 році за ініціативи Василя Григоровича тут було відкрито кам'яний хрест, що символізує возз'єднання українських земель, а також організовано з'їзд бджолярів.

Василь Парахін отримав різнобічну освіту та досвід, що заклали основу його унікального творчого шляху. У 1956 році він закінчив Стоянівську школу. Після служби в армії навчався на хореографічних курсах. У 1959–1961 роках був студентом Львівського технікуму підготовки культосвітніх працівників за спеціальністю "клубна справа", де здобув кваліфікацію організатора-методиста. Працював завідувачем клубу у Стоянові. У 1965 році вступив до Київського художнього училища, хоча й не закінчив його.

У 1960–90-ті роки проживав у Києві, де працював художником-виконавцем творів монументального мистецтва у групі під керівництвом Алли Горської. Він працював у монументальному цеху Києва, а також у Міністерстві лісового господарства УРСР як художній керівник і начальник цеху «Київський подарунок».

Василь Григорович активно вивчав та сприяв поширенню автентичних народних ремесел, таких як плетіння із соломи й коріння сосни, художнє оброблення дерева та каменю, різьблення на шифері, вибійка на тканині, ковальство тощо. Він створював твори малярства та скульптури, завжди дотримуючись народних традицій. Був учасником мистецьких виставок з 1970-х років.

Наприкінці 1990-х років Василь Григорович переїхав до батьківського обійстя. У 2002 році на базі гуртка образотворчого мистецтва середньої школи села Журавники (Горохівський, нині Луцький р-н Волинської обл.) він організував Школу народного малярства. Це стало справжнім відродженням і впровадженням традиційного українського живопису.

У цій шкільній студії Василь Парахін сформулював методичні засади традиційного народного малювання, які стали революційними щодо академізованих методик радянського часу. Він та його вихованці повернулися до витоків народного мистецтва, досягаючи дивовижних результатів. Навіть наймолодші учні за кілька тижнів опановували прості й природні правила, а старші легко та швидко створювали складні сюжетні композиції.

Особливості цієї методики, що базувалася на споконвічних законах народного малювання, включали: швидке та вільне нанесення ліній, мазків, штрихів; обмежена колірна гама для гармонійного поєднання з будь-яким інтер'єром; природність і простота композиції, лаконічність і цілісність вираження теми.

Василь Парахін є автором посібника "Народна школа українського живопису: студія Василя Парахіна" (К., 2005), що детально викладає його методику. Роботи його вихованців із Журавниківської гімназії презентувалися на виставках майстрів народного мистецтва у Києві та Луцьку (2005–2016) та зберігаються в Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара" (Київ), Волинському краєзнавчому музеї (Луцьк), а також у Журавниківській гімназії.

Внесок Василя Парахіна в українське народне мистецтво на межі ХХ і ХХІ століть є неоціненним. Його діяльність була визнана унікальною в масштабах СРСР, про що свідчать численні публікації у фахових виданнях та періодиці Києва, Львова, Полтави, Москви, а також українській пресі Буенос-Айреса, Нью-Йорка, Торонто. Василь Парахін підносив тогочасні "народні промисли" до рівня справжньої живої органічної творчості, долаючи бюрократичні труднощі радянської системи.

Вірною супутницею життя Василя Григоровича була його дружина Богдана Степанівна. Вона поділяла його інтерес до малювання, навчалася у нього мистецтву. Разом вони переживали всі радощі та негаразди, надихаючись мистецтвом.

У 2020 році на батьківщині майстра освячено церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яку Василь Парахін проєктував і будував упродовж 32 років. Поблизу церкви ним було створено Пантеон Слави на честь загиблих воїнів УПА.

Василь Григорович Парахін пішов у засвіти 7 березня 2024 року. Його спадщина — це не лише створені ним твори, а й відроджені традиції, виховані ним учні та незгасне світло народного мистецтва, що він запалив у багатьох серцях. Його внесок у збереження та розвиток української культури залишиться назавжди.

Надія Фищук, історик, краєзнавець

відео з Youtube