Вишивка гладдю Любешівщина

    Вишивка гладдю.Любешівщина.Полісся.

Уродженка села В’язівне Валентина Зусько (дівоче Хомич) досліджує і вивчає історію вишивок, творить на полотні щось неповторне, особливе, розмаїте. Кожна її робота – то справжнє надбання.

Уміння вишивати у дівчини зародилося ще у шкільні роки. Однак часто-густо це захоплення Валентина Зусько полишала. Бувало, що не вишивала й роками. Та все змінилося після початку повномасштабної війни. Адже тоді основна робота зупинилася взагалі, тож часу присвятити себе рукоділлю стало чимало. Події в Україні спонукали нашу землячку вишити сорочку до Дня Перемоги. «Символічно я обрала червоні й чорні тони. На той момент ще лише вишивку хрестиком практикувала. Підібрала схеми брокарівських узорів. Основним рішенням було те, що крій сорочки робила «уставковий із ласткою», тобто старовинний. І я її вишила. Тканину обрала з дуже дрібним кантом, тому вишивала по канві. Весь процес зайняв рівно три місяці. Зшивала сорочку вручну голкою», – розповідає майстриня.

Після цієї клопіткої праці жінка зробила для себе висновок, що хрестиком і «брокар» не вишиватиме більше ніколи. То все-таки не її стиль, і ту сорочку вона одягнула один раз, а на жаданий День Перемоги вишила вже іншу.

Валентина Зусько не просто вишиває, а й паралельно досліджує роботи майстрів, колекціонерів, архіви музеїв, де постійно черпає для себе нові знання про рукодільні роботи. Й про це тепер може давати лекції.

«Я хочу, щоб люди зрозуміли: хрестик – це допоміжний елемент у вишивці. Масово вишивка перейшла на хрестик після брокарівського мила. У нас на Волині найстаріші сорочки – ткані та в техніці «занизування». Потім прийшов хрестик. Різні види гладі стали поширеніші, коли з’явилося фабричне полотно», – ділиться своїми дослідженнями Валентина Зусько.

Тож у рукоділлі вона присвятила себе саме техніці «гладь». Має ж талант до малювання. Як пригадує, у початкових класах на урок малювання принесла виконане домашнє завдання. «І мені не повірили, що я його намалювала сама. То був тигр. Згодом у Любешові ходила на гурток малювання. Там зрозуміла, що присвячувати своє життя пензлям я точно не хочу, але певні уміння отримала. З того часу ніколи не малювала, допоки не дізналася, що в моєї баби є збережений вишитий гладдю весільний костюм. Схеми нема – значить, намалюю. Вишити копію сорочки ідея виникла одразу», – ділиться майстриня.

Коли вперше побачила весільне вбрання своєї бабусі, вона, зізнається, була в естетичному захваті. На той момент ще гладдю не вишивала жодного разу. Але взяла сорочку в руки, роздивилася, відкрила кілька книг (має велику збірку різноманітної літератури з рукоділля), зробила перший ескіз на тканині.

«Прошила сантиметрів із два й одразу почала вишивати сорочку. Так, як мені ніхто не розказав деталей і на що звертати увагу, все розуміла в процесі. Ескіз малюнку під різні техніки гладі також має бути різним. Важливе значення має і тканина. Тобто якщо для двосторонньої гладі стібок повинен бути до 0,7 см, то для гладі в прикріп може бути й 2 чи 3 см. Тому малюнок інший», – охоче ділиться тонкощами процесу пані Валентина. 

Із-поміж усіх її авторських робіт сакральне місце займає саме копія весільного вбрання бабусі Анастасії Михайлівни із Лобни. Вона неабиякою вишивальницею колись була. Однак з усіх її рукодільних виробів зберігся лише цей костюм. «Колись стара хата, де вона жила, горіла. Баба встигла витягти той наряд і дуже берегла. Навіть ніхто з сім’ї не знав, що він існує. Особисто я лише у 2022 році дізналася про нього, розказала тітка і передала мені. Також збереглася світлина бабусі з весілля, де вона в костюмі. З оригіналом сорочки я прийшла в магазин підібрати нитки і там зустріла Людмилу Климчук (голову організації «Творча спілка реконструкторів традиційних народних промислів»). То була дуже значуща для мене зустріч. Після того я возила костюм до неї в студію для експертизи і фотосесії. Потім звернулася в Музей І. Гончара, щоб ще і його працівники оцінили бабин костюм (а четвертою річчю є ще спідниця). Там отримала відповідь: «Це неймовірно! Цей стрій має високу історичну і мистецьку цінність». Поспілкувалась із родиною й вирішили: костюм передаємо в цей музей. Але поки баба жива, одяг лишається в родині», – розповідає історію бабусиного весільного вбрання Валентина Зусько.