ЕПІСТОЛЯРІЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ЯК ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНЕ ДЖЕРЕЛО

У статті аналізується епістолярій Лесі Українки як джерело збереження культурної спадщини українського народу

Ключові слова: епістолярій, українська соціал-демократична думка.

Епістолярна спадщина Лесі Українки досить багата. Вона складається з понад 750 листів, і можливості виявлення їх ще не вичерпані. Епістолярій Лесі Українки в Зібранні творів у 14 томах. Це листи до найближчого родинного (мати, батько, брати, сестри, сім’я М. П. Драгоманова) та літературного оточення (І. Я. Франко, М. І. Павлик, О. Ю. Кобилянська, М. П. Старицький, Ф. М. Колесса, А. Ю. Кримський), а також до відомих науковців, громадських та культурних діячів. Це засвідчує, по-перше, авторитетність особи адресанта, подруге, зауважуємо специфічний характер листування (обговорення творчих проблем, політичних поглядів). Листування серед інших видів творчості займає осібне місце у спадщині Лесі Українки. Через листування поетеса підтримувала зв’язки не тільки з рідними, знайомими, друзями, а з цілим літературним та мистецьким світом. Листи Лесі Українки є цінним джерелом для вивчення її біографії, творчості, літературно-естетичних і політичних поглядів, для висвітлення участі письменниці у революційно-визвольному русі. Її листи – це першоджерело для вивчення передової суспільно-політичної думки в Україні. Листування Лесі Українки – це і блискучі фрагменти письменницької автобіографії, і численні автокоментарі, свідчення про саму психологію письменницької творчості, і матеріали для детальної хроніки однієї з найшляхетніших українських родин, і, звичайно ж, неоціненна фактографія для історії українських ідеологічних, суспільно-політичних рухів та напрямів кінця XIX – початку XX століть. Епістоли письменниці – своєрідні твори, що містять інформацію про літературне, політичне, культурне життя України того часу. Важливо, що листування охоплює не лише життя в Україні, але й в інших країнах (Італія, Середня Азія, Болгарія, Німеччина). Іноді листи Лесі Українки дослідники поділяють на групи, що можуть бути використані істориками літератури для окреслення суспільної та літературної ситуації, деяких особливостей творчого процесу, інтерпретації тих чи інших творів. На наш погляд, цей поділ доволі умовний. Адже приватне листування часто має історико-літературне значення, а в листах, які містять літературну інформацію, часто наводиться інформація про особисте життя адресанта. Листів, у яких ідеться виключно про приватні справи, незначна кількість. Можемо визначити два лейтмотиви: в них здебільшого йдеться або ж про стан здоров’я письменниці (точніше – про численні хвороби, наприклад, у листах до М. Драгоманова), або про родину. У листуванні М. Драгоманова та Лесі Українки містяться надзвичайно важливі факти про суспільно-політичну думку, історію розвитку української культури, зв’язки з культурою російською та європейською. «М. Драгоманов своїми ідеями, своєю європейською культурою, щирою відданістю до свого народу, своєю чесністю і принциповістю, своїми високими якостями справжнього інтелігента назавжди залишив глибокий вплив на Лесю Українку. Як справжня „духовна дочка” М. Драгоманова Леся успадкувала від свого „духовного батька”. Але зауважимо, що в нових історичних умовах вона зуміла знайти свій власний шлях служіння своєму народові і країні». Про це йдеться в литі до М. Павлика (10. 04. 1903): «Дядько хотів, щоб я через кілька років стала жити десь „на вільнішій землі”, з тим, щоб, власне, до кінця набратися, а не скинутись політики ... проводити далі те, чого я вчилась у нього, щоб моя праця, і моя думка росли й жили, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном його, а духовною дитиною» [3, ХІІ, 64]. Вплив М. Драгоманова на формування світогляду письменниці незаперечний. Леся Українка писала М. Павликові з курортного селища Владая під Софією: „А тепер от на тім тижні я вертаю з села в Софію і там буду собі писати і гребтись в дядьковій бібліотеці, що віддана мені на мешкання,– кращого помешкання для мене не могли видумать! Здумайте собі – чотирі стіни книжок та ще яких!” [2, Х, 250–251]. Як свідчить лист до М. Драгоманова від 28 серпня 1894 р., письменниця так орієнтувалася у його бібліотеці, що знала місце кожної книжки. А було їх близько п’яти тисяч, про що можна судити хоча б з реєстру тих, котрі придбала бібліотека нинішнього Софійського університету (на той час, 1899 р.,– Вищого училища). Важко судити, що саме з цього багатства найбільше цікавило Лесю Українку. В листі до І. Франка від 2 березня 1895 р. вона досить виразно натякає: „Тут у мене багато є роботи, надто з читанням таких речей, які в Росії трудно здобути або й зовсім неможливо” [2, Х, 287]. Поетеса часто ділилась у листах до Драгоманова літературними задумами, особливостями своєї праці, успіхами і невдачами, коментувала власні твори, свої погляди на освіту та науку. У листі до Драгоманова Леся Українка констатує, що вже „наші люди начинають більше думати про власну освіту”. Леся Українка приділяла багато уваги проблемам освіти на українських землях. Вона критикує жалюгідний стан освіти, зокрема на Волині. Так, у листі до М. П. Драгоманова від 15 жовтня 1892 р. вона пише, що на Волині шкіл мало, а ті, що працюють, існують зовсім не для того, щоб нести в народні маси світло знань. Правдивість цих слів підтверджувалась тогочасною дійсністю. Так, в 1897 р. серед сільського населення Волинської губернії письменних було лише 17, 2 %. Отже, письменниця всі свої помисли, які були глибоко національні в своїй основі, всі свої прагнення пов’язувала з життям, з освітою свого народу, який прагнула вивести на „ґрунт вічних вселюдських змагань”. Леся Українка – поетеса з яскравою національною натурою, гаряча патріотка. У листі до М. Кривинюка (чоловік її сестри Ольги) від 28 березня 1908 р. вона порушує справу про національну гідність українського народу. Вона пише: «Варто б, на мою думку, покинути тую форму доказу: „Що ж я винен, що я українець? Хоч би й хотів, то не вмію бути іншим”» [3, ХІІ, 11]. Формування концепції соціал-демократії на українському ґрунті відбувалося в умовах дискусій, які відіграли значну роль у розвитку соціал-демократії. Така полеміка розгортається протягом 1896–1897 рр. між Іваном Франком та Лесею Українкою. У центрі цієї дискусії стоїть одне з центральних питань – „Як зробити Україну політичною силою”. Це полеміка між двома активними діячами громадського життя та соціал-демократичного руху в Україні: відповідно між представниками заснованої ще в 1890 р. Русько-української радикальної партії та головним ідеологом УСД. Дискусія між Іваном Франком і Лесею Українкою – це дискусія між двома варіантами соціал-демократичних концепцій. В основі полеміки лежать теоретичні питання політичного світогляду: визначення рушійної сили соціал-демократичного руху та тип свободи, яка є його метою. Дискусія має відображення у епістоляріях Лесі Українки та Івана Франка. У січні 1897 року Леся Українка писала до І. Франка: «Шановний добродію! Лише передано, що Ви хотіли б, аби стаття була взята назад. Не від мене залежить вимагать її повертання, але по власній волі я її назад не візьму. Всяку полеміку попрошу направляти на мене, бо приймаю цілком на себе відповідність до думки, виражені „по долгу совести и чести”» [2, Х, 416]. У листі від 19 грудня 1897 року (мова йде про статтю Лесі Українки „Не так тії вороги, як добрії люди”) з приводу всієї полеміки Леся Українка писала до Івана Франка: „Даремно гадаєте, що наш публіцистичний контроверз мав такий фатальний вплив на мої відносини до Конституції, я завжди вміла вирізнити публіцистику від приватних справ” [2, Х, 417]. „Сформована під ідейним впливом М. Драгоманова, Леся Українка витворила власний політичний світогляд, який засновувався на принципах та ідеях соціал-демократії. В історії суспільно-політичної думки Леся Українка як ідеолог УСД є творцем і представником національної концепції соціалдемократії, витвореної на українському ґрунті, в українських обставинах і в українській атмосфері. Головним засобом поширення соціал-демократичних ідей серед широких мас населення Леся Українка вважала пресу, виступаючи дуже часто на сторінках української періодики” [1, 249].