Ткацький верстат

     Ткацький верстат був одним із головних предметів побуту майже в кожній сваричівській родині. 
     Здавна існувало повір'я, що кожна дівчина повинна вміти виконувати всі етапи ткацтва. 
     Для створення тканин переважно використовували волокна таких рослин, як коноплі та льону. Процес підготовки сировини був досить складним і вимагав значних зусиль. Особливо це стосувалося переробки стебел конопель, яка включала багатоетапну працю: від підготовки ґрунту і посіву до збирання врожаю і переробки отриманих волокон. Після дозрівання стебла конопель зрізали, зв'язували в снопи і сушили на сонці, щоб вибити насіння. Потім їх відвозили на «мочило» – спеціальне місце на струмках, річках або болотах, де рослини повністю занурювали у воду. Щоб снопи не спливли, їх притискали важким камінням і залишали мокнути на 21 день. Після завершення цього процесу коноплі виймали, знову сушили, і восени під парканами біля будинків можна було побачити біліючі стебла. Висушені коноплі перетирали на терлиці, щоб відокремити тонкі луб'яні волокна. Після цього їх дьоргали (розчісували) на металевій щітці – дергачці. З грубих волокон (клоччя) виготовляли мотузки, мішки або грубе полто, а з тонших, м'якших (повісма) – пряжу для ткацтва. Обробка рослинної сировини була важливою частиною повсякденної діяльності кожної сім'ї, а її методи передавалися з покоління в покоління.
     Наступним етапом підготовки волокон до ткацтва було прядіння, яке поділялося на два основні процеси: формування кужеля з волокон і власне прядіння. Волокна намотували на куделю, за допомогою веретена виготовляли нитки. У другій половині ХІХ століття заможні родини почали використовувати механічні куделі, які приводилися в рух силою ноги, що робило процес простішим і швидшим. Важливість прядіння полягала в тому, що рівномірність і щільність ниток впливала на якість майбутньої тканини. Наступним кроком було перемотування ниток. З веретена їх намотували на мотовило у мотки, які потім кип'ятили у зольній воді для зміцнення волокон. Після прання і сушіння нитки змотували в клубки. Найдавнішим способом снування ниток вважалося розтягування їх на стінах хати, на так званій снувавці, але пізніше, у XX столітті, почали використовувати самотічки (самосниця), які значно спростили цю роботу. Після цього основу намотували на вал (воротило) ткацького верстата (воротило), завершуючи підготовку ниток до ткацтва. 
     Ткали на горизонтальних верстатах (кроснах), ширина яких коливалася від 80 до 120 см. Під час ткацтва нитки змащували утером – спеціальною сумішшю з кукурудзяного борошна, щоб вони легше ковзали. Залежно від призначення тканини поділялися на три види: для одягу, декоративних елементів оселі та господарських потреб. 
     Завершальним етапом виготовлення тканини було вибілювання на сонці та прасування. Для розгладжування використовували маглівник та пранник – дерев'яний інструмент із зубцями. Готове полотно розкроювали для створення різноманітних виробів, таких як рушники, одяг, сумки, покривала та інші предмети побуту. 
     Зберігається в кімнаті-музеї с. Сваричів. Ткацький верстат подарований власницею Емілією Сеничак при відкритті музею в 2014 році для постійного зберігання (виготовлений орієнтовно в 1900 р).