Валентин Стопачинський

Від Горохова до Львова: мистецький шлях Валентина Стопачинського

Валентин Петрович Стопачинський народився 23 лютого 1967 року у мальовничому містечку Горохів, що на Волині, а зараз проживає у Львові. Його батько, Стопачинський Петро Якович, був відомий в окрузі як талановитий садівник, чий сад вражав різноманіттям рідкісних квітів та майстерно щеплених дерев. Мати, Серафима Павлівна (у дівоцтві Ковальчук), була вчителькою початкових класів і працювала на групі продовженого дня. У родині зростало троє дітей: старша сестра Зіна стала лікарем-інфекціоністом, середній брат Віктор – вчителем фізкультури, а наймолодший Валентин обрав мистецький шлях.

Навчався Валентин у Горохівській середній школі №2, директором якої був Степан Семенович Гураш. Згодом вступив до Львівського університету імені Івана Франка на хімічний факультет, але покликання до мистецтва виявилося сильнішим. За час навчання у Львові відбувалися перші виставки його робіт.

У особистому житті Валентин одружився, і в нього народилося двоє дітей: син Андрій (1991 року народження), який став архітектором і дизайнером, та донька Анастасія – чемпіонка з танців та модель. Згодом подружжя розійшлося, і художник одружився вдруге.

Мистецтво для Валентина Стопачинського – це щось безцінне. Він малює аквареллю, маслом, використовуючи різні техніки та охоплюючи найрізноманітніші теми: природу, людей, тварин, архітектуру.

Його цінова політика на твори варіюється від 50 доларів до кількох тисяч, адже, як він сам каже, "всі повні мати кусочок хліба", тому створює і доступніші за ціною "хлібні карточки-візитки".

Роботи художника внесені до міжнародних мистецьких каталогів. Найбільшою цінністю в мистецтві він вважає можливість бачити красу, а своєю улюбленою картиною називає "Планета Земля – витвір Бога".

Валентин співпрацює з багатьма українськими та іноземними галереями, є членом Спілки художників Кракова. Творчий процес у нього може тривати від кількох годин до кількох років, коли ідея довго формується, а саме написання займає лише кілька годин.

Однією з відомих робіт Валентина Стопачинського, який зараз мешкає у Львові, є картина "На рідну неньку дивлюся", оригінал якої був створений у 2014 році. У 2015 році цей твір брав участь у благодійному аукціоні, організованому БФ "Я не один" разом із дизайнеркою Роксоланою Богуцькою. Картину придбали, але через великий попит було створено кілька її копій. Одна з цих копій опинилася у Харкові, де під час одного з нещадних ракетних ударів російської армії вціліла серед руїн зруйнованого меблевого підприємства. Неймовірно, але полотно із зображенням козака залишилося абсолютно неушкодженим, ставши символом незламності українського народу в боротьбі з агресором.

Картина "На рідну неньку дивлюся"

На передньому плані постать козака, викута з бронзи сутінків та золотої пшениці, стоїть на межі двох світів. Його спина – це карта нескореності, кожен м’яз напружений, ніби струна кобзи, яку він стискає в правиці. Кобза – не просто інструмент, а мовчазний крик душі, мелодія віковічної туги за волею, що переплітається з шепотом колосся під вітром історії.

За його плечима розгортається епічна битва кольорів. Зліва – блакитна безмежність українського неба, пронизана золотими стрілами сонячного проміння, що падають на жовте море пшениці. Це – земля його предків, спокій і родючість, пам’ять про мирні дні, втілені в хвилястих мазках, що дихають життям.

Справа ж – багряно-чорна палітра війни. Небо палає гнівом, розірване рваними хмарами, що несуть запах попелу та руйнувань. На обрії здіймаються примарні силуети зруйнованих міст, крики чайок перегукуються з завиванням сирен. Цей світ поглинає колір, залишаючи лише обвуглені контури та гіркий присмак втрати.

Козак – це міст між минулим і майбутнім, між піснею і зброєю. За його лівим плечем виблискує сталь шаблі – символ готовності боронити свою землю, свій спів, свою ідентичність. Його постать – це непохитний стовп, що витримує натиск двох протилежних сил.

Прапори за його спиною – не просто полотнища, а втілені ідеї. Український – живий, трепетний, наповнений світлом надії. Російський – тьмяний, агресивний, ніби заплямований кров’ю. Козак стоїть між ними, не скоряючись жодному, обираючи свій шлях – шлях гідності та боротьби.

У цьому візуальному герці немає переможців і переможених. Є лише нескорений дух, втілений у постаті козака, що дивиться у вічність, знаючи, що мелодія його кобзи ніколи не змовкне, а шабля завжди буде напоготові захистити рідну землю від темряви. Картина Валентина Стопачинського – це емоційний зріз історії, крик серця, закарбований на полотні.